Нещодавно мені виповнилося 50 років. Моє життя було цілком влаштоване: у мене була робота, дружина, двоє дітей, поряд були батьки. Наше сімейне життя було в основному ідеальним, хоча іноді ми сперечалися: то діти відмовлялися ділитися один з одним, то ми з дружиною сварилися без причини. Я вважав, що це нормально для всіх сімей, оскільки не існує ідеальних людей і, отже, таких стосунків.
Якось я опинився в кафе, де відзначав день народження старого друга. Я не знав багатьох гостей і не мав бажання спілкуватися, але поряд зі мною сіла трохи сп’яніла жінка похилого віку і почала ділитися своїми думками про чоловіків за п’ятдесят. Вона стверджувала, що всі ми страждаємо від тих самих проблем, включаючи проблеми зі здоров’ям, песимізм і помилкове переконання, що ми старіємо, як прекрасне вино. Вона критикувала наш неохайний зовнішній вигляд, застарілу моду та неамбіційний спосіб життя, який зводився до випивки, риболовлі та суперечок із дружинами.
Вона звинувачувала нас у тому, що ми вразливі для компліментів і не такі привабливі, як у молодості. Я кивав, не бачачи сенсу сперечатися з нею. Вона була одним із тих самопроголошених експертів, які критикують інших, не зважаючи на свої власні недоліки. Я розумів, що чоловіки змінюються з віком, але вважав себе винятком із перерахованого нею списку. Як би там не було, не було сенсу намагатися щось довести такій, як вона.
