Я вийшла заміж в 25 років, що за сільськими мірками вважалося досить пізнім шлюбом. Незважаючи на престижну роботу та вищу освіту, всі навколо постійно намагалися знайти мені потрібну пару. Якось мене познайомили з людиною на ім’я Степан, який працював токарем. Ми місяцями придивлялися один до одного, а потім вирішили одружитися. Степан був скромною людиною, що я цінувала, а гордовитий гарний чоловік, закоханий у себе і своє відображення, мені ніколи не був потрібен.
Ми одружилися в листопаді, і хоча я хотіла тихого сімейного весілля, батьки Степана наполягли на великій вечірці з сотнею гостей. Весілля відбулося у великому наметі, який батьки нареченого поставили спеціально для цієї події. Було досить холодно, але, схоже, це нікого не хвилю вало, та й усі сиділи у верхньому одязі, їли холодну їжу зі столів та танцювали на болоті. Я думала, що це жа хливий сон, і не могла дочекатися, коли він закінчиться. Коли я прийшла додому, батьки чоловіка зрозуміли, що я валюсь з ніг, але свекруха наполягла, щоб я доnомогла їй мити посуд.
Побачивши величезні купи брудного посуду, а потім і працюючи на вулиці в майже крижаній воді, я відчула злість та знемогу. І це був початок нашого сімейного життя. Після весілля Степан заявив, що ми зобов’язані доnомогти його батькам посадити картоплю. Мені не хотілося йти, але я бачила, що чоловік не має наміру змінювати свої плани. Робота була виснажливою, не було де ні вмитися, ні навіть поїсти. Я лягла спати голодна того дня, а вранці ми мовчки поїхали додому. Хоч би як я любила свого чоловіка, я почала сумніватися, чи зможу я витримати такий спосіб життя в довгостроковій перспективі. Я знала, що, якщо так триватиме, мого терпіння вистачить ненадовго.
