Тамару трясло, коли вона читала листа від сусідки Валентини. “Валя nомерла сьогодні, її син залишився сам. Я знаю, що ви ніколи не бачили Василя. Але, будь ласка, заберіть його звідси”. Тамара підозрювала, що Іван став батьком дитини поза їхнім шлюбом, але все одно була приголомшена цим посланням. “Я б віддала перевагу ні про що не знати”, – пробурмотіла вона. Пізніше того ж вечора Іван помітив, що з Тамарою щось не так. -Тамара, що трапилося? – Запитав він. -Я прочитала листа сьогодні, – сказала Тамара тремтячим голосом.
-Ти взагалі знав, що в тебе є син? -Я взагалі не розумію, про що ти, – розгублено відповів Іван. Звідки цей лист? -Зі Славути, – сказала Тамара. -Я ніколи там не був, – спантеличено сказав Іван. -Це не має значення, – сказала Тамара. -Важливо те, що там є хлопчик, який потребує нас. Давай візьмемо його. -Я не знаю, Тамара, – сказав Іван, дивлячись на свій годинник. -Давай поговоримо про це пізніше. Але Тамара була налаштована рішуче. -Мені терміново треба надіслати листа моїй сусідці, інакше вона віддасть хлопчика в притулок, – сказала вона. -Іване, ти завжди мріяв про сина … Нехай чужого. Ми вирощуватимемо його як власного сина. -Добре, поїхали, – сказав він.
-Шлях довгий, триста кілометрів. Раннього суботнього ранку Іван і Тамара вирушили в довгу nодорож до Славути. Коли вони приїхали, то зустріли сусідку Валентини, яка познайомила їх із Васею. Тамару вразило, наскільки хлопчик схожий на Івана. Тамарі та Івану довелося чимало попрацювати, щоб уси новити хлопчика, але врешті-решт вони змогли забрати його додому. Василь швидkо освоївся у своєму новому житті зі своєю новою родиною. Через кілька місяців у Тамари була грандіозна новина для Івана. -Я сама не можу в це повірити. Це, безперечно, наша нагорода за те, що ми прийняли Василя. Іване, я ваrітна! -Ура-а! -Мені чомусь здається, що Василько матиме сестру, – сказала Тамара, посміхаючись.
