Після 25 років шлюбу я вирішила роз лучитися з чоловіком. Я надто довго мирилася з його невірністю, чекаючи, коли діти виростуть. Ми одружилися відразу після університету, і перші кілька років усе було чудово. Роман був дбайливий і люблячий, і в нас незабаром наро дилося двоє прекрасних дітей. Потім усе змінилося, і останнє десятиліття Роман зрад жував мені, пізно приходив додому, заводив романи на стороні.
Якось мені це набридло, і я подала на роз лучення. Роман не заперечував і залишив мене віч-на-віч зі своїми думками, не сказавши ні слова nроти мене. Було полегшенням нарешті знайти спокій, але через рік Роман сильно захво рів і не міг ходити на роботу. Його нова молода дружина не захотіла дбати про нього, тому відправила його до мене. Мені не було куди йти, тому я мала прийняти kолишнього чоловіка. Я не могла пробачити йому того, що він зробив, і в мене не залишилося до нього почуттів.
Було особливо тяжко, бо наші діти хотіли, щоб ми були разом. Але навіть якби він змінився, я не хотіла б більше з ним жити. Важко було заспокоїти совість, яка казала мені, що я маю залишитися з ним. Я зрозуміла, що Роман був людиною, яку неможливо змінити. Нам було б краще роз лучитися і піти кожен своєю дороrою, хоча ці дороги частенько зрад ливо перетиналися.
