Степан зібрав свою невелику валізу. Речей у нього було не так багато. Погода на вулиці була не надто хороша, вчора лив дощ, всюди був бруд. Але це не зупинило старого. Його душу мучала туга за рідною душею. З того часу, як кілька років тому не стало kоханої дружини, дід залишився зовсім один. Донька приїжджала лише один раз, залишила свою адресу в місті, обіцяла часто відвідувати, але після цього він її більше не бачив.
Сам Степан був слабкий здо ров’ям і боявся, що не впорається з дорогою до міста на транспорті. Але самотність почала сильно зачіпати, і чоловік зважився на відчайдушний крок. Він продав свою єдину корову і найняв таксиста з села, щоб той його повіз за означеною адресою. Їхали досить довго, серце Степана нетерпляче відбивало ритм об його ребра.
Коли вони під’їхали до потрібного під’їзду, водій кивнув старому. -Мені на вас почекати? -Ні, Іванович, ти їдь, я у доньки пару днів побуду, дуже давно її не бачив! Степан підвівся на третій поверх і постукав у крайні двері. Йому відкрила незнайома жінка із маленьким хлопчиком на руках. -Вам кого? -Вибачте, а Аліса Федосенко хіба не тут проживає? -Так вони півроку тому з хлопцем до Канади поїхали жити! У Степановича підкосилися ноги, але він стримав обличчя. -Добре, вибачте за занепокоєння. Дід сів на сходи і розnлакався.
