Пройшло вже достатньо часу, щоб я могла про це спокійно розмовляти. Хоча серце досі бо лить, кров’ю обливається, коли думаю про все це. П’ять років тому я поховала свого старшого сина, і йому було лише вісім років. Чи не передати яка це велика втра та для матері. До трьох років Олег був звичайнісіньким дитиною, а потім почав часто хво ріти, ми відразу відвезли його до лікарів, але ті не могли визначити причину слабкості. Його дуже багато досліджували і лише за два роки нам сказали діаrноз.
Він мав рідкісне генетичне захво рювання. Відразу розпочали ліkування, але воно не давало жодних особливих результатів. Нашому хлопчику ставало все гірше з кожним днем. Стало очевидно в якийсь момент, що видертися не вдасться. Втра чати надію найболючіше. Словами не передати в яке пекло ми з чоловіком пережили. Жахливо бачити, як з кожним днем згасає твоя дитина, а ти нічого не можеш зробити, щоб доnомогти. Якось Олег сказав нам із чоловіком: – Мамо, тату, я розумію, що скоро мене не стане.
Я маю одне прохання до вас. На цьому моменті я почала гірко плакати. – Я хочу, щоб коли мене не стало, мої органи дали іншим діткам. Було неймовірно чути таке від восьмирічної дитини. Буквально за місяць Олег згас. Після його смерті ми виконали прохання. Зараз мені трохи гріє серце, що наш син урятував життя іншим діткам, що його частинки в якомусь сенсі ще живі.
