Марія відносила себе до жінок, яким призначено все життя бути одним. Жила вона у селі, де було мало людей, а переважно пенсіонери. Молодь за першої ж нагоди переїжджала до міста. Марія й сама поїхала б, але нема до кого. Спочатку мати хво ріла, тому вона не виїжджала, матір доглядала, а потім матері не стало, а вона так і залишилася одна. Вільних чоловіків у селі немає, всі одружені, тож вона й втра тила надію знайти собі чоловіка. Вона шkодувала, що не вийшла заміж тоді, коли ще звали.
Усі її залицяльники одружені вже, мають дітей, а вона залишилася зовсім одна. Було темно, йшов дощ. Марія пила чай і все думала про свою долю, і раптом у двері постукали. Вона дуже здивувалася, але, подумавши, що це сусіди, двері відчинила. За дверима стояв високий, симпатичний чоловік. – Вибачте, що я до Вас постукав, але я, мабуть, заблукав. Вже тем но, дощ іде, і видимість погана. Я не туди завернув. – Та нічого, заходьте. Я вас напою чаєм. Ви, мабуть, втомилися з дороrи. Хочете залишіться, доки не пройде. Ви з перехрестя мали праворуч повернути, а Ви поїхали прямо, от і опинилися у нас. Він зайшов, вони розмовляли.
Він розповів, що одружений, їхав до родичів дружини, не туди звернув і заблукав. А вона почала розповідати про те, що живе одна, що нікого в неї немає, а чоловік від жалю підійшов до неї, вона його обійняла, і якось одразу вони опинилися в ліжку. Вранці він рано поїхав, поки Марія ще спала. Але вона ні про що не шkодувала. Сталося те, що сталося. Через кілька місяців вона відчула себе погано, попросила сусіда відвезти її до ліkаря, а там вона дізналася, що ваrітна. Вона була дуже щасливою. Сама доля послала їй цього чоловіка, і долею було намічено появу її дитини. Чоловіка вона собі не знайшла, але її щастю не було меж. Адже незабаром вона дасть життя маленькій людині.
