Я з нетерпінням чекала виходу на пенсію, бо втомилася від постійної суєти, поспіху та біганини. Я просто хотіла тиші та спокою. Тепер я можу вставати, коли захочу, їсти, коли забажаю, і жити в розміреному темпі на самоті. Мені подобається усамітнення, але моя дочка вважає, що я вимаrаю уваги, хоча я цілком задоволена собою. Ніхто не дає мені непотрібних порад, ніхто не заважає мені спати, і я просто насолоджуюся читанням книги у порожньому домі. І якщо ви можете зрозуміти, що я говорю, то моя дочка — ні.
Вона впевнена, що я божевільна стара, яка потребує уваги, а не просто людина, якій не подобається гучна компанія. Її життєва мета, на мою думку, полягає в тому, щоб порушити мій душевний спокій. І якщо я відмовляюся від її візитів, вона звинувачує мене у постійній антисоціальності. Вона вважає, що я страждаю та впадаю в депресію, коли залишаюся одна.Незважаючи на мої заперечення, вона завжди приходить після роботи, щоб відвідати мене. Вона засмучена, розлю тована і роздратована, і поспіхом пристає до мене з безглуздими питаннями.
Я не розумію, чому вона мене турбує і витрачає свій час. Я намаrаюся пояснити їй, що не потрібно бачитися зі мною щодня і що їй достатньо поговорити з мамою раз на тиждень, але вона сприймає це як образу і продовжує скаржитися чоловікові.Коли мій зять приходить до мене з питаннями, як мені допомогти, я говорю йому, що мені нічого не потрібно. Потім приходить мій онук, щоб розважити бабусю. Поки він грає по телефону, я годую його і сідаю дивитись телевізор.
Я приймаю його запрошення переглянути фільм. То що мені робити? Тепер мені доводиться терпіти довгі розмови з дочкою, дозволяти їй прибирати мою квартиру, навіть якщо після її «прибирання» мені доводиться цілий день наводити порядок, вислуховувати всяку нісенітницю, яка мене не цікавить, аби все було добре і всі були задоволені, крім мене .Я гадки не маю, як донести до своїх родичів, особливо до дочки, що я не потребую щоденної турботи та опіки.
