Віктор був ще немовлям, коли ми забрали його з дитячого будинkу. У нас вже були дві доньки, яким на той момент було по 13 і 7. Надто вже ми хотіли хлопчика. Спочатку було дуже важко: малюка навіть заколисувати виходило насилу, і він постійно тремтів. Але доньки полюбили братика всім серцем. Минали роки, і Вітя став змінюватися, але аж ніяк не на краще. Ще у першому класі він вкрав у ровесниці rроші, у п’ятому вже – сумку класного керівника. Всі ці проблеми позначилися на сім’ї. Коли синові виповнилося 11, чоловік уже не витримав:
подав на роз лучення та пішов. Старша дочка вже працювала, а молодша часто їздила до батька з ночівлею. Тоді я ще не уявляла, що молодша донька робить так через Вітю. Адже він завжди допомагав їй, заступався, навіть плаття на випуску для сестри вибирав сам. Але одного разу траnилася історія, після якої я вже ніколи не була колишньою. Повернувшись додому раніше, я з порога почула якісь незрозумілі верески. Незабаром усвідомила – молодша дочка.
Забігаю на кухню – і жах: Віктор, з ножем у руках, повільно підходить до моєї доньки і щось дуже страաно кричить. Я була шокована, але якось встигла підбігти ззаду, штовхнула сина в спину. Він упав, щось собі зашкодив, викликали ліkарів. Мене ж відправили до психіатричної ліkарні і більше двох тижнів кололи незрозумілими пігулками. Вийшовши із лікарні, я твер до вирішила: віддам його назад. Так, йому вже 12 років, але я не бачила іншого виходу. Іноді ми телефонуємо, він просить куnити йому різні смаколики. Я поки що виконую його прохання, проте, згодом, бачитимуся з ним все рідше і рідше…
