Коли я був у шостому класі, сталася історія, яка запам’яталася мені на все життя. Далі я був на багатьох застіллях, але нічого подібного на моєї пам’яті не було. Із Тарасом ми сиділи за однією партою. Ми, можна сказати, товаришували, тож не див но, що він запросив мене на свій день народ ження. Я був у передчутті цього свята, тому з нетерпінням чекав цього вечора, коли ми мали зібратися за святковим столом. Мама куnила конструктор, щоб я подарував його Тарасові, потім вони з батьком відвезли мене до будинку мого друга.
Ми по черзі вітали Тараса, дарували йому подарунки, говорили багато теплих слів та побажань. Кожен із нас хотів зробити так, щоб цей день став для Тараса найкращим і незабутнім. Яке ж було моє здивування, коли одна з наших однокласниць подарувала Тарасові такий самий конструктор, який куnила мені мама. Усі дружно посміялися, здивувалися такому збігу – і нас запросили за стіл. Але все, що стояло на столі – чай та варення. Ми швидко випили і побіrли грати.
Лише за годину я настільки зголоднів, що більше не міг терпіти бурчання свого живота. Напевно, у всіх була аналогічна ситуація, адже хтось перед святом їсть у себе вдома? Ми чекали, що батьки Тараса щось нам приготують. Якоїсь миті Тарас забіг на кухню, вийшов з тарілкою пюре та котлетами – і почав їсти поодинці. Ми дивилися один на одного дивилися і не могли збагнути, що відбувається. Чекали, що й нам перепаде якийсь шматочок, але цього не сталося. Виходу не було: я зателефонував батькам і попросила мене забрати звідси якнайшвидше. Досі згадую цей випадок і сміюся. Але якщо оцінити все тверезим поглядом, то навряд чи можна буде зрозуміти батьків Тараса.
