Рік тому мій старший онук навчався у школі поряд із моїм будинком. Я на пенсії, але знайшла собі підробіток у магазині по сусідству. Працюю до обіду: наводжу порядок, прибираю, торгую потроху (з ранку відвідувачів мало), в’яжу. Після обіду забирала онука зі школи, годувала, потім ми гуляли з ним у парку, після робили уроки. Потім приїжджали батьки та забирали дитину додому. Все йшло чудово. Але цього року невістка вирішила перевести дітей (другий онук пішов до першого класу) до школи на nротилежному кінці міста.
Син заперечував nроти цього, але особливо наполягати не став. Пішов на поводу у дружини. – Не треба цього робити. Нічого путнього з цього не вийде, – сказала я невістці. – Я краще знаю, де дітям краще вчитися, – відповіла невістка. – Твоя справа. Але зваж, забирати дітей я не зможу. Я готова займатися з онуками, але тільки на своїй території, – попередила я її. З ранку хлопчаків відвозить або син, або невістка. Але тепер діти змушені після уроків залишатися у групі подовженого дня, чекати, доки мама приїде за ними. Діти сkаржаться, плачуть, не хочуть цілий день сидіти у школі.
Невістка просить мене, поїхати та забрати їх зі школи. – Ти зрозумій, я працюю до дванадцятої години, приїду за ними до другої години. Все одно пізно. Назад їхати стільки ж. А я не дівчинка, щоби весь день кататися на автобусі. – Але ж можете поїхати на таксі, – згенерував розумну думку її куций мозок. – А хто за таксі nлатитиме? Ти? – Ми ж не мільйонери, щоб стільки грошей витра чати на таксі, – пирхає невістка. – Та й моє прізвище не Ротшильд, – відрізала я. Ось вона й образилася…
