Катя вийшла після роботи, дорога додому лежала через невеликий парк. Вона сіла на лаву і замислилась. На вулиці була дуже, холодно, але холодно було не лише на вулиці, а й у душі. Вона вже п’ять років як у місті мешкає, але так і не прижилася. Мимоволі їй згадалося її безтурботне дитинство у селі. Тоді було по-справжньому добре, поряд були мама та тато.
Їх не стало, коли їй було шістнадцять, буває й так у житті. Вони розбилися машиною. Після цього її до себе взяли дядько та тітка. Так, вони добре з Катею поводилися, але вона в якомусь сенсі завжди була для них чужою. І вона стала відчувати з віком, що їм тягар її забезпечувати. Тоді вона вирішила не вступати до університету, а знайти роботу. Тепер вона працює і винаймає маленьку квартиру на краю. У житті все стабільно, але безглуздо. У той день вона подумки вперше запитала: “А що мене тут тримає?”
Слідом з’явилося й інше питання: “А куди йти і навіщо?” І тут у голові сплив краєвид села. Катя вирішила спробувати, зібралася на вихідних і поїхала до рідного селища. Там вона знайшла батьківський будинок, який був у жа хливому стані. Але вона не побоя лася обсягу роботи, почала відновлювати, використовуючи свої нечисленні накопичення. Їй став доnомагати Іван, який був однокласник і сусід. За рік вони одружилися. ”Сам Бог мене направив на своє щастя” – думає тепер часто Катя, притискаючись до грудей kоханого.
