У мене є подруга дитинства, яка мешкає у столиці, у двійці, з чоловіком, без дітей. Я знала, що вона має вільну кімнату, і сподівалася, що вона прихистить мене з дітьми в цей важкий момент. Віра приїжджала до нас мало не щоліта. Ми маємо власний будинок на березі моря. Ми жодного разу не брали з них грошей. Більше того, їжа повністю була за наш рахунок. Коротше, зателефонувала, пояснила всю ситуацію, і Віра сказала:
-Приїжджай, чекаю. Чоловік залишився, я поїхала з дітьми. Віра зустріла нас похмура, без настрою сказала, що можемо пройти на кухню. Діти були голодними, тож я думала, чим би їх нагодувати. Віра, у свою чергу, пішла до своєї кімнати, притягла блокнот і дала мені листочок. Сказала, що це номери волонтерів, які доnомагають їжею та одягом.
Потім Віра сказала, що нам уже час, оскільки їй треба ще виспатися, проводила до дверей і сказала дзвонити, якщо щось знадобиться. Уявляєте! Навіть чаєм не почастувала! Ми вийшли надвір, дійшли до парку і сіли на лавці. Що робити – я не розумію. У рідному місті маємо дах над головою. Так, неспокійно, але хоч не доведеться мотатися різними квартирами. Але до будинку треба ще дістатися. Із собою у мене дуже мало грошей, інших знайомих у столиці немає. Лише один пакет із продуктами. Ось і подруга дитинства називається. Час розставить усе на місця.