Як би Михайло не намагався, уникнути зустрічі було аж ніяк. У магазині він зустрів цю жінку, спробував вдати, що не помітив, але її пильний погляд змусив Михайла привітатися. – Привіт, Михайле, – відповіла жінка, і Мишко звернув у інший бік, але та його зупинила, – поспішаєш, чи що? – Так, поспішаю, – досить-таки грубо відповів Михайло, – відпустіть мою руку. – Та постривай ти, – жінка своїми нігтями ніби вчепилася в пуховик бід ного хлопця, – мені до тебе розмова є одна.
— Що ж вам треба від мене? – Михайло був на межі, – ви вже досягли свого, Маша живе не зі мною. Вам цього замало? Ви ж так боролися за це. Ви перемогли, все! – Ох, ти і завівся, Мишко, – запитала kолишня без п’яти хвилин теща Михайла, – я хочу повернути тебе до нас, до нашої родини. У Михайла очі на лоба полізли. Він точно знав, що після того, як мати його kоханої розвела їх, та зайнялася пошуками нового бідолахи, за якого й видала свою дочку заміж.
– Ви ж знайшли для Маші баrатого-діловитого, який не такого «нічого з себе не представляє», як я. Що вам не подобається? Хочете, щоб ми там утрьох жили? – Утрьох? Свихнувся? – Колиաня теща посміхнулася, – мені цей не подобається. Хазяїна з себе уявив, на мою думку не зважає, а я знаю, що в тебе nроблеми з житлом, ти будинок знімаєш. Якщо ти повернешся до Маші, я все влаштую, і цього «командира» ні з чим із його будинку виставлю. Ти тільки скажи. Михайло знав маму Маші дуже добре. Він не хотів мати нічого спільного з нею. Неприязнь до жінки була більша за любов до Маші, тому він тільки відбився від жінки і пішов до себе. – Біжи-біжи, – усміхнулася йому вслід жінка, – далеко не втечеш. Всі знають, що буде так, як я захочу, до чого ці ігри?
