Пишу тут, бо не знаю, що робити. Син мій такий дурень, він мене зовсім не слухає. Він у нас із чоловіком єдина дитина. З ним пов’язані всі наші надії та мрії. Ми багато часу, сил та коштів вклали у його освіту. Ми ще в дитинстві вирішили, що Ігор має стати архітектором, тому переважно навчали його у цьому напрямі. Щоправда, для загального розвитку дозволили йому так само ходити до музичної школи. Але потім, коли помітили, що музиці він приділяє більше часу, ніж математики та креслення, заборонили йому туди ходити.
Були і сльо зи, і істерики, але ми з чоловіком наполягли на своєму. Минули роки. Зараз Ігореві вісімнадцять, коли настав час вступати до університету, який ми для нього обрали, він зненацька збунтувався і заявив, що хоче освіту в галузі музики nродовжувати. Ми з чоловіком були kатегорично проти. Це навіть не професія! На що він житиме? Навряд чи йому вдасться стати якимсь дуже вдалим музикантом.
Вдома у нас на цьому ґрунті були постійні сварки та сkандали протягом двох тижнів. Я досі не можу зрозуміти, що сталося з нашим зразковим і слухняним хлопчиком. Підозрюю, що швид ше за все на нього хтось із друзів вплинув і вселив ці ідіотські думки про музичну кар’єру. Вчора Ігор зібрав речі та пішов із дому, переїхав до друга. Каже, що знайде роботу та здійснить мрію. Вже місяць із ним не розмовляли. Ми з чоловіком впевнені, що в нього нічого не вийде, і він незабаром повернеться, щоб вибачитися.
