У п’ятдесят років я залишилася сама: мого чоловіка не стало. Я працювала вчителькою початкових класів більшу частину свого життя, думала, що і пенсія у мене буде відповідна, сподівалася,що я буду незалежною у фінансовому плані, і не буду ніколи просити грошей у єдиної доньки. Ганна тоді була заміжня вже довгий час, але дитину їм завести не виходило, ось вони і зважилися на штучне запліднення. Збирали гроші для цього. До речі про пенсію: мені платили лише 1500 гривень щомісяця, а цього вистачало лише сплатити за газ (і то не завжди), а про інші комунальні послуги я взагалі мовчу.
Я не зневірилася завела собі господарство: курей, корів, насадила овочів, з радістю займалася всім цим, але і ця радість тривала недовго. Незабаром я захв оріла на грип, а потім у мене запалилися легені, потім з’явилися й інші болячки, про господарство довелося забути. Мені критично не вистачало грошей. Я вже боялася залишатися без світла та води. Тоді я і наважилася все ж таки зателефонувати доньці. Вона сказала, щоб я не турбувалася, мовляв, ми впораємося, але далі я з нею не могла зв’язатися цілий тиждень.
Дочка постійно скидала мої дзвінки, а я вже не сподівалася, що вона допоможе. Яке ж було моє здивування, коли дочка приїхала до мене з сумками та пузиком. Вони з чоловіком вирішили, що дочка житиме в мене, щоб я її, ваrтною, доглядала, а той зароблятиме закордоном, щоб підкопити грошей до народження первістка. Мою хв оробу як рукою зняло! Від радості становлення бабусею я стрибала на місці, хотілося обійняти весь світ, і про жодні фінансові труднощі та хв ороби я вже і не думала.
