Наташу я знав з самого дитинства: ми вчилися в одному класі. Наші батьки теж були знайомі-і я дуже подобався Наташиній рідні. Закінчили школу, вступили до того ж університету – на ту ж спеціальність. Незабаром стали знімати житло – і жити під одним дахом. Я влаштувався на роботу – і жили ми дуже щасливо. Одного разу, повернувшись після чергової зміни, я застав Наташу в дуже незвичайному стані. Втупившись в стіну, вона не могла вимовити ні слова. Через пару хвилин я зрозумів, що моя улюблена ваrітна.
У цей момент я взяв її за руку і пообіцяв, що все буде добре. В голові проносилися найжа хливіші думки. Адже ми не раз чули історії про те, як батьки відмовляли дітей ставати батьками в настільки ранньому віці. Як би там не було, ми твердо вирішили, що будемо разом-незважаючи на всі труднощі, що очікують нас попереду… Наші побоювання були марні: батьки з радістю прийняли цю звістку. На честь радісної події було навіть організовано невелике сімейне застілля. Щастю майбутніх бабусь не було меж: вони вже обговорювали, в які магазини підуть, якого кольору буде коляска, коли краще заkуповуватися підгузками і т. д.
Поки у Наташі не було видно живота, ми вирішили зіграти весілля. В якості подарунка батьки піднесли нам ключі від нової квартири. Бабусі не відходили від майбутньої мами ні на крок. Водили її на різні консультації, до кращих ліkарів, потім – в кафе. Куnували все, що бажав орrанізм – під впливом нового радісного фактора. Пологи пройшли успішно. Наша донечка наро дилася красивою і здо ровою. Вирішили назвати її Міланою. Через кілька місяців, коли я прогулювався зі своєю дівчинкою, до мене підійшли кілька kолишніх одногрупників. – Так, татусю. Пройшла твоя молодість: ми цілими днями веселимося в клубі, а ти ось чим займаєшся. Я не став нічого відповідати. Лише подумав про себе про те, що одногрупники ще не знають, що таке справжнє щастя.
