Того дня Ірина Романівна стала раніше, ніж сонце. Вона забралася в будинку, щоб все блищало від чистоти, щоб пилу ніде не було. Вікна відчинила, щоб провітрити приміщення. Закінчивши з будинком, викупалася, одягла свій найкращий одяг і лягла в ліжко. Сьогодні Ірина вирішила, що має піти на той світ. Лежала, заплющивши очі, умовляла серце зупинитися. Тільки воно не слухалося. Адже кінець життя здавався їй логічним виходом. Вона вже стара, їй вісімдесят п’ять років цього року виповнилося. Спина нікуди не годиться, бо лить жа хливо, у дощову погоду суглоби ниють.
В останні роки вона вся зігнулася, стала меншою навіть зростом. Сили її покидали. Руки тремтять. Вона стала часто упускати столові прилади та посуд. Навіщо так жити? Адже далі тільки гірше буде. До того ж, нікому вона не потрібна. Ірина втратила чоловіка, коли синові було лише одинадцять років. Адже вона дуже любила, хотіла з ним до кінця життя прожити, а потім разом піти. Але Сергій її дуже випередив. Після цього вона ні з ким більше не була, адже все життя тільки його любила. Не могла зра дити його пам’ять. Усе kохання і ласку вона вклала у виховання Бориса. Виріс він справжнім богатирем, усе в нього: зріст, сила, розум. Коли закінчив школу, одразу вступив до інституту та переїхав до міста.
Там і одружився. З того часу свою матінку забув, навіть дзвонить рідко. Ірина су мувала, але нав’язуватись не любила. Сама їздити до міста часто не могла, бо здо ров’я не дозволяло. Дороrа туди довга, виснажлива. Лежала вона, в умі просила Бога забрати її душу. Раптом пролунав галас біля порога. -Іра! Іра, ти де? Пролунав голос сусідки. -Іра, ти вдома?! Ірина знехотя встала. -Навіть спокійно помріяти про кінець не дають, – бурчала вона. -Іра, я тобі варення принесла на пробу, давай чай поп’ємо. Я таке сьогодні впізнала! Що ж, здається, що доведеться відкласти спроби nіти на той світ принаймні на сьогодні. Варення треба спробувати.
