Людмилі було сорок два роки. Її єдиному синові було вже вісімнадцять років, він закінчив школу і збирався вступити до інституту. Останніми роками здоров’я сильно підводило Людмилу. Через проблеми з ендокринною системою вона набрала зайву вагу, швидко втомлювалася, ослабла. А потім і зовсім сильно захво ріла та лягла. Син доглядав її, але не міг постійно бути поруч, бо ходив до репетиторів, щоб скласти іспити. Вона почувала себе самотньою. Життя їй здавалося порожнім. “Що я робитиму сама, коли Леонід вступить до університету і з’їде до гуртожитку?” – думала жінка.
Самотності вона дуже боя лася. Вона лежала і думала про свою незавидну долю і життя, коли її несподівано відвідав kолишній чоловік. Вона вже й не пам’ятала, чому вони з Євгеном роз лучилися. На думку спадали лише якісь дрібні недомовки та kонфлікти. Посварилися через нісенітницю, розійшлися. Обидва були молоді, горді, ніхто не пішов на примирення першим. Так і розвела їх доля через дурість. Люда не хотіла, щоб kолишній чоловік побачив її такою. У молодості вона була красунею, а що зараз?
Зараз вона сама себе в дзеркалі не впізнавала. -Дарма ти прийшов, Жень, я не та, що раніше. Нічого від минулої мене не лишилося. -Дурниці ти кажеш. Я тебе все життя своє кохав. Ми так безглуздо розійшлися. Думаю, що ніколи не пізно виправити помилки. -Ні, іноді пізно. Зараз я товста та стара. Навіщо я тобі така потрібна? Євгену була байдужа зовнішність жінки. Він любив її у будь-якій формі. Він залишився з нею, виходив та вилікував. А потім і одружитися запропонував. Так Людмила вийшла заміж за kолишнього чоловіка. Іноді люди, які створені один для одного, губляться через всяку нісенітницю.
