Яке ж життя коротке. Неначе ще вчора була молодою, красивою, а зараз мені вже пора на пенсію. Було дуже складно прийняти те, що більше не повинна ходити на роботу. Коли я це усвідомила, відразу ж з’явилися думки про те, що життя скоро закінчиться, я вже стара, нікому не потрібна, ні до чого не придатна, відтепер залишуся одна. Тільки одна думка мене порадувала, що у мене є діти і онуки. Син живе в іншому місті, а дочка – дуже близько. Пощастило. Стала я часто ходити до них, придумувала привід: купила дітям подарунки, спекла пироги…
Але скоро дочка натякнула, що чоловік помітив мої часті візити, і йому це не так вже й подобається. Ну гаразд, подумала, деякий час утримаюся, потім знову почну ходити. Скоро мав бути день народження онука. Я приготувала подарунок і чекала запрошення. Але мене так і не запросили. Подумала, напевно, забули, були зайняті. Подзвонила, щоб привітати онука, але і тоді не отримала запрошення. Звичайно, було приkро. Але я не зневірилася. Стала чекати дня народження іншого онука. Але й тоді не отримала жодного дзвінка. Вирішила сама прямим текстом запитати у дочки, в чому проблема? Вона відповіла, що діти вже виросли і відзначають свята в колі своїх друзів, а не дорослих і людей похилого віку.
І знову у мене в голові думки, що, якщо вже і онуки дорослі, і їм не потрібна моя компанія, то я вже точно старенька. Я їм тільки заважаю. Коли мій чоловік був живий, діти та онуки часто ходили в гості і дзвонили, і у мене була робота. Не сумувала. А зараз залишилася одна: не потрібна ні дітям, ні онукам. Тиждень тому порадилася з подругою, каже, вона теж пройшла через це, їй теж спочатку було важко. Але скоро знайшла собі чоловіка і забула про самотність. Порадила мені теж знайти собі нареченого. Але я не думаю, що це гарна ідея. Зустрічатися, ходити на побачення в цьому віці? Точно ні. Я знайшла інше заняття. Переглядаю старі альбоми, згадую щасливі часи. Не знаю, як донести до дітей, що мені потрібна їх підтримка, їх турбота і любов. Я не хочу їм заважати, але залишитися одна теж не хочу.
