Я родом із села на Закарпатті, і у свої 26 років я відчуваю, що не розумію своєї родини, і вони теж мене особливо не розуміють. Тут прийнято будувати великі, дорогі будинки з багато прикрашеними парканами, вкладати в них все, а жити в маленьких, застарілих будиночках. Таке враження, що будинки стоять тільки для показухи, тому що в них ніколи не живуть і відкривають їх, тільки коли приходять гості. Мої батьки, як і більшість людей тут, працюють за наймом.
Вони поїхали до Чехії на роботу одразу після весілля, а зароблені гроші витратили на будівництво великого будинку з великою ділянкою. Коли я народилася, мене залишили з бабусею, а батьки повернулися на роботу до Чехії. Коли я виросла, я жила так само з бабусею у маленькому будинку з однією кімнатою та кухнею. Туалет був на вулиці, а ванни у нас не було. Тим часом новий будинок, який звели мої батьки, вже кілька років як був добудований, у ньому було зроблено ремонт та обставлено меблями, але вони відмовляються там жити. Натомість батьки закрили будинок на ключ і закрили все пластиком. Коли я закінчила школу, батьки хотіли, щоб я переїхала жити до них до Праги, але я мала інші плани. Я дуже хотіла навчатися в університеті у Києві, і, незважаючи на їхні протести, я здійснила свою мрію.
Я отримала стипендію і врешті-решт влаштувалася на досить престижну, добре оплачувану роботу в столиці. Зараз я рідко повертаюся до рідного міста, а мої батьки, як і раніше, живуть у Чехії. Великий будинок, як і раніше, замкнений, і моя бабуся, яка все життя прожила в маленькому старому будинку, єдина, хто іноді заходить у той будинок, щоб витерти пилюку. Я відчуваю, що мої батьки роблять велику помилку, але вони вважають, що це я помиляюся, і цей будинок – їхня фінансова подушка. Я ніколи не ладнала з батьками, і вони не схвалюють мій спосіб життя, але я знаю, що жити так, як вони не хочу.
