Я літня жінка, яка живе з дочкою та онукою. На жаль, вони ставляться до мене зі зневагою. У мене таке відчуття, що вони просто чекають, коли мене не стане, щоб нарешті вже розпоряджатися моїм майном. Це все моя провина, тому що я послухалася поради Свєти, моєї дочки, і продала свою двокімнатну квартиру, щоб купити трикімнатну разом із дочкою.
Вона обіцяла піклуватися про мене, але цього не сталося. Я виховувала доньку сама після того, як її батько пішов від нас, коли їй було лише два роки. Коли вона завагітніла, навчаючись у коледжі, я взяла на себе турботу про онучку Катерину, поки Світлана продовжила навчання. Навіть коли дочка вийшла заміж, Катя продовжувала жити зі мною, бо вони вважали, що так буде краще для неї. Зараз, коли я вже стара і хвора на діабет, я живу з ними, але це не спокійне існування, як ви могли подумати.
Світлана нещодавно теж переїхала до мене зі своїм чоловіком, а їхню квартиру вони здають. Я почуваюся чужою у власному будинку. Вони не питають моєї думки в чомусь, а дочка щодня дає мені рідкий суп, не питаючи, що я насправді хочу на обід. Я віддаю їм свою пенсію, але вони, здається, не помічають і не цінують мою допомогу. Чоловік Світлани поводиться наче він у себе вдома і ходить в одних трусах переді мною. А Катя весь час із подругами, а коли вона вдома, то просто сидить у своїй кімнаті та не розмовляє зі мною від слова зовсім. Я почуваюся дуже самотньою, навіть у свята або у особливі випадки. Я присвятила своє життя дочці та онуці, але відчуваю себе тягарем зараз…
