Будучи матір’ю двох дітей, я мала ростити їх одна, без будь-якої допомоги, як фізичної, так і фінансової. Мій колишній чоловік не брав участі в їхньому житті, та й моя хвора мати теж не могла мені допомогти. Я працювала на кількох роботах, щоб звести кінці з кінцями і дбати про своїх дітей, жертвуючи при цьому своїм сном і, як наслідок, здоров’ям.
Коли мої діти виросли, я раптом відчула, що своє відпрацювала, і нарешті зможу спокійно видихнути. Але не тут було. Моя дочка залишає мою онучку зі мною щовихідних, а я більше не хочу бути поряд з дітьми. Я відчуваю провину за свої думки, але не можу зізнатися у цьому своїй дитині. Нещодавно моя дочка хотіла залишити онуку зі мною на тиждень, щоб поїхати у відпустку, і мені довелося чесно зізнатися їй, що я не хочу сама дбати про онучку.
Моя дочка була засмучена, але я нічого не могла вдіяти зі своїми почуттями. Тепер я думаю, чи маю я право хотіти тиші та спокою після стількох років важкої роботи? Чи я мусила змусити себе дбати про онучку чи все-таки стояти на своєму? Я відчуваю себе винною за реакцію моєї доньки, але не знаю, як інакше я могла б вчинити.
