Втративши сина, бабуся погодилася дбати про доньку своєї невістки, хоча чудово знала, від кого вона народилася.
Сільські вулички були залиті світлом і теплом, коли палило липневе полуденне сонце. На задньому плані весело щебетали птахи, і було чути віддалені звуки дітей, що плескалися в річці.
Мешканці села були в полі, і на вулицях панувала тиша. Нікого не було, за винятком літньої жінки, що сиділа на лавці під розлогою вербою. Вона хитала немовля – дівчинку з блакитними очима.
Бабуся подивилася на малечу і подумала, чи скоро у неї з’являться зубки. Раптом вона почула привітання від своєї сусідки Людмили, яка помітила дитину.
Людмила зазначила, що дитина зовсім не була схожа на Василя чи Галину, передбачуваних батьків дівчинки. Валентина примружилася і сказала, що дитина – копія її дочки.
Вона пішла, а Валентина сіла в тіні, похитуючи колиску і розмірковуючи. Вона згадала свого єдиного сина Василя, який п’ять років тому сказав їй, що одружується з Галиною. Вони прожили разом п’ять років, але дітей вони не мали. Василь загинув унаслідок нещасного випадку, а Галина переїхала до міста, залишивши Валентину одну.
Минув рік, і Валентина, повернувшись додому з роботи, виявила у своїй хаті Галину з дитиною. Галина пояснила, що їй більше нема куди йти.
Наступного ранку Галина поїхала, залишивши дитину в будинку Валентини, бо не могла про неї подбати. Усі в селі допомагали Валентині з малечею.
Якось у дверях Валентини з’явився незнайомець і спитав про Галину. Валентина дізналася, що незнайомець був колегою Галини із міста. За тиждень Галина повернулася додому.
Вона заплакала і обійняла Валентину, яка сказала їй прислухатися до свого серця і прийти за дитиною зі справжнім батьком.
Галина повернулася зі своїм чоловіком Сергієм, і вони з Олечкою стали родиною. Валентина була рада за них та задоволена тим, що бачила їх щасливими.
