Коли мені було сім років, моя мати розлучилася з моїм біологічним батьком, і він пішов із нашого життя назавжди. Більше він ніколи не з’являвся, хіба що надіслав нам копійчані алі менти. А його батьки… дідусь по батьківській лінії раптово перестав із нами спілкуватися, а мати мого тата, бабуся Марія приїжджала до нас у гості кілька разів, і ми їздили до неї на дачу, де вона читала мені книгу та дарувала подарунки на мій день народ ження. Однак через якийсь час вона зникла з мого життя.
Більше я про неї нічого не чула. Коли люди питали мене, як я до цього ставлюся, я зазвичай говорила, що це мене не дуже турбує, і що я була щаслива як дитина. Але зараз я розумію, як важко було мамі. Благо, у нас була велика та дружна родина по маминій лінії, тож спілкування з рідними вистачало. Після цього моя мати знову вийшла заміж, і її чоловік ставився до мене як до власної дочки. Я не думала про бабусю Марію, поки вона не зателефонувала мені минулої зими, рік тому.
– Вона сама мене згадала, – сказав я своїй подрузі, – вона сказала слабким голосом, що їй недобре. Вона просила мене приїхати до неї в гості, що вона су мує за мною. – Мабуть, тобі було важко, – сказала подруга, знаючи, як я колись любила бабусю. – Я не вагалася ні секунди, – відповіла я, – я сказала їй, що не тримаю на неї зла, але не бачу сенсу ходити до неї в гості. Вона мені чужа. – Але ж вона твоя бабуся, – сказала подруга, – ви не можете просто ігнорувати її, як це зробила вона… – Я знаю, що багато хто подумає, що мені слід було зайти до неї, – сказала я, – але, якби з нею все було гаразд, вона б ніколи не подзвонила мені. Вона жодного разу не згадала мене за всі ці роки. З чого тепер я маю їхати до неї, не знаючи навіть, ким вона мені взагалі доводиться.
