Моя дочка, Аня навчалася на четвертому курсі, коли отримала у спадок від дядька однокімнатну квартиру, а я поїхала до неї, щоб доnомогти з придбанням нових меблів, оскільки меблі, що залишилися, ні на що не годилися. Приїхала в той момент, коли вона з однокурсниками виносила з дому все та вся. Навіть вбудовані шафи демонтували. Намагалася відстояти холодильник ЗІ Л, але дочка затялася: – Мені це барахло не потрібне. Винесли все, нічого не лишили.
Так як мою доnомогу дочка проігнорувала, я віддала їй су му, а сама поїхала назад. Через два роки поїхала у відрядження до столиці. Аня запросила мене зупинитися у неї. Увійшовши в її квартиру, я втра тила мову – все в сірих тонах різної тональності. В основному темної. Просто якийсь замок Дракули. З меблів диван, шафа для одягу, величезний стіл, стілець і мікрохвильова піч. Все. Більше нічого. Ні плити, ні холодильника, ні раковини. – Чай будеш? – Запитала вона. Я змогла лише кивнути.
– Мамо, давай без моралі, – посміхнулася Аня, бачачи мій стан. – Мене так більше влаштовує. – А де ти готуєш? Де миєш посуд? – Я замовляю готову їжу в їдальні, розігріваю в мікрохвильовій печі, використаний nластиковий посуд викидаю, а склянку з-під чаю мою у ванній. Мам, це мій дім і мої правила. Хотіла їй прочитати мораль на тему виразки шлунка, але передумала. “Нічого, доню. Ось закохаєшся, приведеш додому чоловіка, у тебе швидко і холодильник, і мийка, і плита з’являться”, – подумала я… За рік я знову приїхала до столиці. Зупинилася у готелі, бо Аня вже жила із Дмитром. Увечері відвідала їх. Нічого не змінилось. Діма, у питанні їжі, був однодумцем Ані… “Одна надія на онуків. Дітей вони не будуть годувати чим попало”, – думала я, повертаючись додому. Чи будуть?
