Я була у себе в кабінеті, коли на порозі з’явилася якась матуся, і стала кричати, що вчителька вда рила її сина. Я вирішила розібратися

ИНТЕРЕСНАЯ ЖИЗНЬ
Advertisements        

Я директором вже майже п’ятнадцять років працюю. Мені здається, що останнім часом батьки забули, що вчителі не їхні слуги, і вони варті поваги. Ці молоді батьки напасть якась! Не проходить ні дня, щоб якась розфуфирена дамочка не прийшла в школу відстоювати право свого “бід ного” чада. До речі кажучи, бід не воно тільки в уявленні цієї самої матусі, зазвичай у діток таких батьків телефон коштує як три вчительські зарnлати, а язик по чотири метри. Нещодавно стала свідком такої сцени.

Прийшла до мене в кабінет молода качка з надутими губами зі своїм каченям, на тлі маячила наша математичка. – Людмила Михайлівна вда рила мого сина указкою по голові! – заявила вона з порога. Людмила Михайлівна рот розкрила, щоб якось виправдитися, не встигла і слова вимовити, як жінка стала кричати; – Не треба брехати! Мій син ніколи не робить нічого nоганого! Таким педагогам не місце в школі! А дрібний мерзотник стоїть і посміхається, подобається йому, що мама за нього заступається.

Advertisements        

І по ньому видно, що ніхто його не бив, а варто було б пару паз по дупі шльопнути. – Жінка, заспокойтеся, будь ласка, -підвищила я голос, – ви не вдома, ви в моєму кабінеті. Людмила Михайлівна шановний педагог, двадцять років у нас працює. Людмила Михайлівна, що сталося? – Я випадково зачепила Іваненко по плечу указкою, коли він різко схопився з місця… – Зрозуміло, ви вільні. – Брехня це все! Це порушення прав моєї дитини! – верещала матуся. Я насилу іноді тримаю себе в руках. – Я схильна довіряти думці дорослої людини, а не семирічного хлопчика, до того ж я впевнена, що клас підтвердить слова викладача. А ви можете пошукати собі школу, де вас не будут принижувати у ваших правах. Всього доброго. Я за своїх вчителів горою.

Advertisements