Довгий час я просто існувала. Жила так, щоб подобалося іншим. На догоду батькам вступила на юридичний. На догоду колегам брала на себе додаткові обов’язки. На догоду сусідам поводилася тихіше води нижче трави… Поки не потрапила під машину. Нічого серйозного, лише панчохи порвала. Водій відвів мене, остовпілу, на тротуар, запитав, чи не потребую я доnомоги ліkаря. Отримавши негативну відповідь, сів у машину і поїхав. А я дійшла до кафе, присіла за столик і розnлакалася
. Отходняк від потрясіння. Заспокоївшись замовила каву і спробувала згадати, чому я переходила вулицю? Та ще в недозволеному місці? І ви знаєте, не змогла згадати. Тут мене і осінило-я ж не живу, я існую, здійснюючи ті чи інші дії автоматично. Не тому що хочу, не тому що сама прийшла до необхідності того чи іншого кроку, а тому що так треба. Треба кому? Навkолишнім. Але не мені. Я усвідомила, що нещасна… Того ж вечора в мені завирувала пристрасть.
Улюблений від мого запалу був щасливий і ошелешений одночасно. – Так ти вийдеш за мене заміж? – повторив він питання тижневої давності, на яке не отримав відповіді досі. Я раптом зрозуміла, що мене не хвил ює Юриспруденція. Зате мені дуже хочеться піклуватися про чоловіка, про будинок, про наших майбутніх дітей. Це не сучасно?! Плювати! Я хочу цього! – Так! – відповіла я і кинулася в чергову атаку… Сьогодні я прокинулася поруч з коханим чоловіком, щаслива від того, що спала, обнявши його. З упевненістю, що день буде відмінним. Приготувала сніданок для себе і чоловіка. Ми зібралися і пішли на роботу. Він на свою, я на свою – флористом. Увечері я зустріну його з роботи гарячою вечерею. А потім ми разом проведемо вечір. Ось воно, справжнє життя! Ось воно, моє щастя!
