Мій перший шлюб був досить важким, по молодості та дурості я терпіла постійну критику від чоловіка. Для мене було нормально, що я працюю в декілька разів більше чоловіка, а після роботи все одно зобов’язана всі домашні справи робити самостійно. Нашому сину біло чотири роки, але для Діми він завжди був пустим місцем. На думку мого чоловіка, жінка повинна працювати (на шиї у чоловіків сидять тільки жінки легкої поведінки), господарювати (це винятково жіночий обов’язок), доглядати за дітьми (у чоловіків є справи важливіші, наприклад, ловити мамонтів на дивані), доглядати за чоловіком найкращим чином, бо його можуть перехопити інші самки.
Якщо я куnувала собі футболку, то це супроводжувалося цілим градом претензій. Все це я вислуховувала, покірно опустивши голову, іноді справді почувала себе вин ною. За шість років шлюбу я забула, що таке бути доглянутою жінкою. При цьому мій чоловік раз на тиждень ходив до перукарні та постійно куnував собі новий одяг. Одного прекрасного вечора я усвідомила, що з мене досить. Благовірний розлігся на дивані і дивився телевізор, а я розважала сина. Паралельно зі своїм дуже важливим заняттям Андрій став філософствувати, що я повинна за ним краще доглядати, бо його можуть перехопити інші жінки.
Мовляв, усі його колеги за ним бігають. Я подивилася на нього, і в якийсь момент відчула nрезирство. Цілу ніч не могла заснути, багато думала. Мене мучили запитання: «Навіщо я живу з цим чоловіком? Чому дозволяю так із собою поводитися?» Вранці чоловік дуже здивувався, коли я оголосила, що подаю на роз лучення. Він довго кричав, що я нікому не потрібна з дитиною. Але я була налаштована рішуче. Зібрала речі та поїхала до батьків. Ко лишній чоловік помилявся, незабаром я зустріла людину, яка любить мене і поважає, а мого сина прийняв як рідного.
