Шість років тому я познайомилася з Анатолієм. Ми обидва збрехали один одному… я виглядаю старше своїх років, він – молодший. Я збрехала, що мені 25, а було 20, а він – що йому 35, а було 46. Так от ми познайомилися, почали зустрічатися, адже обидва один одному дуже сподобалися. Він познайомив мене зі своїми друзями, але перед цим ми зізналися скільки нам обом років. Зі своїми подругами я свого обранця не познайомила – не вважала за потрібне. Та й подруг у мене не залишилося… мені було цікавіше ходити з Толею в ресторани, на боулінг та на зустрічі з його друзями, ніж із подружками у кафе. Толя обіймав хорошу посаду у будівельній компанії.
Зізнаюся, спочатку я дивилася на гроші, потім з’явилося справжнє ко хання. На наш розпис мама не прийшла. Вона була проти наших стосунків, а тато, хоч і теж був проти, потис руку свого однолітка в РАГС-і. Толя пообіцяв батькам онуків, а я червоніла. Як би я його не спокушала, за два роки зустрічей він так і не піддався – казав, що він людина старих поглядів, прихильник повноцінних стосун ків лише після весілля. Тільки так вийшло, що й після весілля нічого не трапилося… Наступного дня після весілля йому треба було рано йти на роботу, тому він після урочистостей одразу заснув. На другий день все повторилося … наша перша шлюбна ніч трапилася тільки через 3 місяці після весілля, і то через мою скиглівість.
Коли мама запитує про онуків, я червонію, а після повернення додому плачу. Мій чоловік виконує свої обов’язки 2-3 рази на рік, а так каже, що я тільки про це і думаю. Повернутися в універ я не можу – чоловік не дозволяє, адже воно мені не потрібне; у сім’ї має працювати лише чоловік». Він уже діє на мої нерви своєю присутністю. Я ненавиджу, як він дихає, як каже «де» замість «так», як крехтить на кожному кроці, як хропе, як незграбно рухається. Я сама загнала себе в куток, звідки не знаю, як вибратись
