Цього тижня ми мали завал на роботі. Ми затримувалися на роботі допізна. Опівдні п’ятниці проект був готовий, і я вирішив прийти раніше додому і порадувати дружину святковою вечерею. Купив квіти, продуктів та зайшов у знамениту своєю випічкою кафе-пекарню. Перед іншою стояв бідно, але акуратно одягнений старий. Було очевидним, що дід намагається вижити на пенсію. І ще він замерз. За мною примостилася огрядна жінка. Дід попросив у подавальниці склянку гарячої води.
Пояснив, що йому тільки зігрітись, щоб зуміти дійти до будинку. Подавальниця, молода, миловидна жінка сказала, що пригощає дідуся кавою-капучино за свій рахунок. І відразу почала готувати каву, а заразом і пару булочок поклала на тарілку. Бабища за мною почала виступати. Мовляв, це кафе для пристойних людей, а старому місце на смітнику. Я обурено повернувся до цієї стерви, бажаючи поставити ту на місце. Але тут прибіr адміністратор, який зажадав від старого покинути кафе. Оголосив, що тут його не обслуговуватимуть. Цей хлищ вивів мене із себе. Старий мало не nлакав. Я вимагав від адміністратора запросити директора. Добре, що він опинився на місці. Коли директор підійшов, я розповів йому про подію, подякував подавальниці, а адміністратора порекомендував звільнити, як на хабну, невиховану особистість.
Висловився і про бабищу ззаду, але, на жаль, клієнтів не можна звільнити. Я так думав. Директор звернувся до присутніх: – Все було так, як розповів чоловік? Усі підтвердили мої слова. – Ти, – звернувся він до адміністратора, – звільнено. Іди до кабінету, чекай там. – Аллочка , – звернувся він до подавальниці, – нагадай мені завтра. Я випишу тобі премію. – Ви, мадам, – звернувся він до баби, – покиньте наш заклад. Вам немає і більше ніколи в нашому кафе не буде випічки. – А Вам, юначе, дякую. – сказав він мені і пішов проганяти адміністратора. Ми з дідом сіли за столик і залюбки попивали каву.
