Нещодавно у мене був день народ ження. Дата була не круглою, але вирішила якось урізноманітнити свої сірі будні. Разом із чоловіком та дочкою ми вирушили за місто на кілька днів. Спочатку ми планували поїхати до аквапарку, а потім погуляти містом і сходити до ресторану. На вечір вирішила покликати Олену та її родину. Це моя найкраща подруга, яку я знаю вже років 15, ще з універу. Після навчання ми ще довго жили в одній квартирі, а потім працювали в одній фірмі.
Розбіглися тільки тоді, коли обидві вийшли заміж – трапилося це приблизно в один і той же самий період. Більше того, наші доньки теж однолітки. Рік тому Олена разом із своєю родиною вирішила переїхати до іншого міста; туди ми й вирушили до нашого свята. Коли я написала їй повідомлення про те, які у нас плани, то отримала таку відповідь: ”Це четвер? Блін, ми не можемо у четвер. У доньки тренування. Не можна пропускати”. Тоді я подумала: «Олена, ти що, збожеволіла?
Ми не бачилися більше року. А на мій день народження ми всією сім’єю проїхали майже 1000 км, стільки ж проїдемо назад – а у твоєї доньки тренування”. Але я їй нічого не відповіла. Коли наша спільна знайома дізналася про те, що ми знаходимося у рідному місті, то зателефонувала та запитала: -Вони ж вас у гості запросили? На мою думку, у них велика квартира. А я й не думала до них у гості напрошуватись. Адже ми давно вже подумали про готель. До того ж, вони мають “тренування”. Більше того, я куnила їм подарунок на новосілля. Ми чудово провели час із сім’єю, все встигли, все подивилися, повернулися, як і планували. А подарунок для Олени так і залишився у багажнику.
