Ми з Іваном на кухні були, коли дочка зі школи повернулася. — Мам, тут твої ключі в передпокої валяються, я їх в сумку покладу. — Кілька хвилин була тиша, а потім немов грім серед ясного неба. — Як ти тільки собі це уявляєш? Мама, тобі сорок! Про дитину раніше треба було думати. Так наді мною все сміятися будуть. Як нічого не зробиш, я з дому піду, так і знай. — Сльози так і котилися по моєму обличчю.- Піду, -шум моя 15-річна Юля, — так і знай, піду і не знайдеш. Якщо батько і бабусі до себе не візьмуть — піду, куди очі дивляться. Ти розумієш, що ти робиш? Це ж ганьба! Ще мене примусь пелюшки прати і катати коляску.Дочка тицьнула пальцем в напрямку мого живота. А я раптом відчула, як різко закрутилася голова.Мені 40 років. Юля — дочка від першого шлюбу. Він розпався через пару років після її появи на світ. Я повернулася з малятком до своїх батьків.Ні, колишній чоловік від виховання та утримання дочки відмежовувався: зустрічався, в кіно ходив, подарунки дарував. До себе не кликав — там була забезпечена нова дружина, її шикарна квартира, багаті родичі, там дівчинку мою не чекали.
— А дядько Іван буде моїм татом? — питала 5-річна Юля, — Як у тата його тітка Мирослава, вона його дружина і моя «запасна» мама?Що відповісти? Папою він не буде, тато у Юлі вже є, але старшим другом, захисником — цілком. Тим більше, він абсолютно не проти, що Юля є, на відміну від тітки Мирослави.- Ой, доню, — говорила тоді мама, — аби Юлі не було гірше. Підете до нього; ти впевнена, що Іванов не буде ображати внучку?Я була впевнена. Та й згодом мама перейнялася до зятя щирою прихильністю.-Скромний, добрий, — говорила вона, — пощастило, Юлю любить, як рідну. Якщо що, то Іван першим на допомогу поспішає. Он тестя на собі з 4-го поверху тягнув, коли у того нога була зламана, а ліфт не працював, а треба було терміново, у чоловіка мого зуб розболівся.
— Хороший мужик, — погоджувався мій батько, — правильний.Юля за всі 10 років нашого шлюбу була з Іваном дуже дружна, кликала його татом, скаржилася йому на мене, на вчителів, які занижують оцінки. Вони разом щось завжди майстрували …- Чому ти не народжуєш? — років через три після мого другого заміжжя запитала мама, різко, в упор, мабуть довго обмірковувала цю тему, — Іван відмінний мужик, і Юлі не завадило б мати брата чи сестру.А я хотіла, прагнула, щось ніяк не виходило. Лікарі розводили руками, Час минав.- Не турбуйся, — говорив мені чоловік, коли в черговий раз ставало ясно, що лелека знову не прилетить, — у нас є Юля. Не хвилюйся.І справа навіть не в тому, що Івану потрібен був рідна дитина — народити хотіла я. З люблячим батьком, в спокійній і повній сім’ї.
-Іван, — я була ошелешена 2 місяці тому, — уявляєш? Тест позитивний!Чоловік розплакався, як хлопчисько, і нічого, що мені 40, а йому на 3 роки більше. Так і вийшло — ми перестали чекати, а чудо сталося.- Пізно, — ахнула мама, — але нічого. Зараз навіть первістків пізніше народжують. Я дуже рада. Юля через пару років вискочить з дому, а ви не залишитеся з Іваном одні. Он-то радий? Ще б! Ти ось що, ти Юлі поки не говори, нехай вже пройде перший триместр. Хіба мало … пізніше скажеш.- Ма, — крикнула дочка з дверей, — це твої ключі випали з сумки? Я назад їх поклала.І в наступну хвилину вона бліда і з круглими очима з’явилася в дверях кухні, де ми з чоловіком разом чистили картоплю. В руках у дочки була моя карта, та сама, з сумки …
Тоді і прозвучали ці слова. І істерика, і сльози. У мене закрутилася голова. Я бачила, як посіріло обличчя чоловіка, як знітилися його плечі …- Може з нею поговорити? — мама засмутилася, — Ну підліток, бунтує, ревнує … Чи зрозуміє з часом.- Карати треба було, — прогудів тато, — а не дути на неї всім разом.- Я не знаю, — це колишній чоловік зателефонував через годину, йому поскаржилася Юля, — це ваші бабські справи. Не знаю. Але ти це … народжувати треба, чого її слухати.- Не думай, — чітко і уривчасто сказала мені по телефону моя колишня свекруха — не думай йти на поводу у дурною дівчинки! Вона ж не заперечувала, коли Мирослава їй сестру народила. Так, я прийму її в будинок, якщо вона прийде, Не вижену. А ти народжуй!
Але здивувала мене жінка, від якої підтримки я очікувала найменше.- Здрастуйте, — голос на тому кінці дроту був мені незнайомий. — Я — Мирослава. Я ось що хотіла сказати … нехай Юля поживе у нас. У нас вона заспокоїться і зрозуміє, що сестра або брат — це зовсім не страшно. І Ви повинні обов’язково зберегти дитину.Сиджу реву. Дочка? Пішла до батька, грюкнувши дверима. Нічого, заспокоїться. Я їх люблю. Всіх. Всю мою величезну родину: і дочку, і Івана, і маму з татом, і легковажного колишнього, і його сувору маму, і навіть таку зарозумілу, як мені здавалося, невідому Мирославу.І мого ще не народженого малюка, за якого вони всі проголосували.
