Запах підгорілої вечері ще не вивітрився, коли грюкнули вхідні двері. Наталя завмерла біля плити, міцно стискаючи рушник у руках. У вухах луною лунали слова Сергія: «Мене нудить від твого куховарства». Тридцять років шлюбу. І одна мить перекреслила все. За вікном мрячив осінній дощ, розмиваючи міські вогні в нечіткі силуети. Наталя повільно опустилася на стілець, все ще не до кінця усвідомлюючи те, що сталося. Сьогодні вона приготувала для чоловіка його улюблену страву — за тим самим рецептом, що колись передала їй свекруха. — Записуй, дитино, — суворо говорила Людмила Павлівна, підтискуючи губи. — Сергійко любить, щоб м’ясо було м’яким, а спеції — щіпка за щіпкою, не більше.
Наталя пам’ятала кожне слово. Пам’ятала, як вчилася готувати, поки чоловік був у відрядженні, намагаючись довести страву до досконалості. І як тішилася, коли він нарешті похвалив: «Майже як у мами!». Майже. Завжди лише «майже». Цей вечір не задався від початку. Наталя затрималася на роботі — річний звіт вимагав уваги. Потім застрягла у пробці. Коли дісталася додому, часу залишалося обмаль. Дзвінок подруги застав її в самий невідповідний момент. Олена у сльозах розповідала про розлучення, і Наталя, втішаючи її, на кілька хвилин втратила контроль над ситуацією. Запах гару змусив її похолодіти. Кинулася до плити — пізно. Нижній шар м’яса безнадійно пригорів. Спробувала врятувати вечерю, переклавши блюдо в інший посуд, прибравши обгорілі шматочки. І зараз на порозі кухні з’явився Сергій. Вона пам’ятала кожну деталь. Як він принюхався, ледве знявши черевики. Як повільно увійшов на кухню, хмурячись з кожним кроком. Як зупинився біля плити, дивлячись на її метушливі спроби виправити ситуацію. — Що за запах? — його голос звучав оманливо спокійно. — Вибач, я трохи… — Трохи що? — його брови зрушили. — Знову зіпсувала вечерю? Наталя стиснула пальці на рушнику. — Я можу приготувати щось інше. — Інше? — Він усміхнувся. — Тридцять років, Наталю. Тридцять років ти не можеш нормально готувати. Навіть таку просту страву! — Але ж я… — Знаєш що? — Він відсунув тарілку. — Мене нудить. Від твого куховарства, від цих вічних виправдань. Я до мами. Хоч нормально поїм. Звук дверей, що зачинилися, пролунав як постріл. Сидячи на порожній кухні, Наталя дивилася на свої руки.
Зморшки, крихітні шрами від бризок гарячої олії, легкий слід від обручки. Ці руки тридцять років намагалися бути дбайливими, лагідними, люблячими. Телефон задзвонив, виводячи її з заціпеніння. На екрані висвітлилося: «Свекруха». Перший порив — скинути. Але звичка взяла гору. — Алло. — Наташа, — голос Людмили Павлівни звучав солодко, — Сергійко в мене. Каже, ти його голодом мориш. Що ж ти так, га? Наталя заплющила очі. Тільки цього не вистачало. — Людмило Павлівно, я… — Ой, та нічого, — перебила вона.
— Я його борщичком нагодувала. А ти за стільки років так і не навчилася. Наталя повільно опустила телефон. У грудях розросталася порожнеча. Тридцять років. Робота, будинок, безкінечна турбота. Все заради чого? Вранці телефон ряснів пропущеними дзвінками від чоловіка. Вона не стала передзвонювати. Механічно зібралася на роботу, провела день за паперами. Увечері замість того, щоб йти додому, звернула до торгового центру. На вітрині кулінарної крамниці красувалися книги: «Ідеальна господиня», «Готуємо, як шеф-кухар», «Кулінарна академія». Наталя гірко посміхнулася. Може, й справді варто купити? Як навчитися готувати «як треба»? Завібрував телефон. «Заїду завтра по речі. Поки що поживу у мами». Наталя не спала всю ніч. На ранок рішення дозріло остаточно. Квиток до Новосибірська купила онлайн — благо, дочка навчила. Валізу збирала без поспіху:
кілька пар одягу, найнеобхідніше. Довго дивилася на парадну сукню, яку берегла для особливих випадків. Похитала головою — навряд чи вона знадобиться. На виході погляд зачепився за сімейне фото. Срібне весілля. Вона в тій самій сукні, Сергій обіймає її за плечі. Наталя зітхнула і перевернула рамку іншою строною. Телефон вимкнула вже у таксі. — Матусю! — На пероні її зустріла Ірина. — Чому не попередила? Потім осіклася, побачивши тіні під очима матері. — Що трапилося? Батько? — Втомилася, доню, — Наталя притиснула її до себе. — Просто втомилася бути чиєюсь тінню. Новосибірське життя виявилося галасливим, теплим, справжнім. Онука Машенька тягла бабусю до парку: — Ба, а давай пончики з корицею зробимо? — Давай, — Наталя посміхнулася. Кухня потонула у борошні, тісто липло до рук, пончики вийшли кривуватими. Але яка різниця, якщо онука світиться від радості? Телефон лежав вимкненим. Іноді Ірина обережно запитувала:
— Мамо, може, ввімкнеш? Батько дзвонив, хвилюється. — Потім, — Наталя хитала головою. — Дай надихатися волею. За місяць вона наче скинула десять років. Зморшки розгладилися, в очах з’явився блиск. Вона навіть підстриглася — коротко, сміливо, по-новому. — Мам, тобі двадцять п’ять! — Сміялася Ірина. — Скажеш теж, — ніяковіла Наталя, але в дзеркалі бачила зовсім іншу жінку. Додому повернулася без попередження. Піднімаючись сходами, принюхалася: пахло смаженою цибулею і… гаром? У коридорі почувся звук кришки, що спала, приглушені лайки. Наталя тихо зазирнула на кухню. Сергій. У заляпаному фартуху, розпатланий, у борошні по лікті, метушився біля плити. Навколо хаос: гора немитого посуду, сліди олії, відкрита кулінарна книга. Він почув кроки, обернувся:
— Ти… повернулася? — Повернулася, — Наталя притулилася до одвірка. — Що готуєш? — Жаркоє, — він винувато глянув на підгорілу сковорідку. — Вже втретє переробляю… Чорт, знову пригоряє! — Вогонь зменш. — А? Ах так… — зам’явся він. — Наталю, я… Загалом… Я дурень. Місяць їв мамину їжу, і… не те. Хотів тебе зустріти вечерею. Але не виходить. Наталя обвела поглядом розгром. На підвіконні стояли її улюблені хризантеми. — Не виходить, кажеш? — Вона закотила рукави. — Який рецепт взяв? — Мамин… — До біса мамин, — вона посміхнулася. — Давай свій придумаємо. Сергій несміливо посміхнувся. — Можна? — Та просто необхідно, — Наталя дістала другий фартух. Ось і вся історія. А як ви вважаєте, чи усвідомив Сергій свою помилку?
