У нашій сім’ї завжди було прийнято, що чоловік працює, а жінка займається будинком. Це здавалося правильним, і Ярослав одразу дав зрозуміти, що дружина повинна стежити за затишком та порядком. – А як же самореалізація? – Запитала я, коли ми ще готувалися до весілля. – У жінки найважливіша місія на світі – виростити дітей та створити затишок. Тобі не потрібно думати про заробіток чи зовнішні проблеми, – відповів він. Він так гарно підніс свою картину сімейного життя, що я в неї повірила. Я справді хотіла бути тією жінкою, заради якої чоловік поспішає додому.
Після весілля я взялася за облаштування будинку. Я готувала складні страви, прибирала, стежила за кожним куточком нашої квартири. Ярослав був задоволений і вихвалявся мною перед друзями. Все йшло як у ідеальному фільмі про американську родину. Але з народженням сина все змінилося. Стало важко встигати робити все по дому. Я бачила, що чоловік розчарований, хоч він не говорив цього вголос. Тоді я перебудувала свій день, щоб знову все встигати. Ярослав дуже хотів другу дитину, а я боялася. Знала, що з двома дітьми буде ще складніше. Але врешті-решт він умовив мене, і я народила дочку. Я любила своїх дітей, але тепер не встигала навіть стежити за собою.
Поступово я втратила форму, набрала вагу. Ярослав перестав звертати на мене увагу, а одного разу сказав: – Тепер мені соромно показувати тебе колегам. У них дружини – як картинки, а в мене – тітка. Ці слова розірвали мені серце. Я плакала днями та ночами. Адже я старалася для нього, для нашої родини. Але все це більше не мало значення. Нещодавно я випадково дізналася, що він має роман з колегою. Це стало останньою краплею. Я вирішила піти. Маленьких дітей заберу, коли влаштуюсь на новому місці. Більше я не хочу жити у такому шлюбі. Чи варто мені зробити цей крок? Що б ви зробили на моєму місці?
