У свої 45 років я раптом усвідомив, що втратив найважливіше у своєму житті свою дружину Олесю.Наше знайомство відбулося ще в університеті на першому курсі медичного факультету. Олеся була струнка, гарна і надзвичайно розумна. Вона легко завойовувала симпатії навіть найсуворіших викладачів, завжди отримувала чудові оцінки. Я намагався привернути її увагу, дарував квіти, частував кавою, разом ми готувалися до іспитів. Так поступово почали зустрічатися.
Після закінчення університету ми одружилися, і незабаром на світ з’явився наш перший син Михайлик. А за п’ять років — донька Христина. Все складалося добре, але згодом я почав відчувати нудьгу. З кожним роком все ставало все більш одноманітнішим. Повертаюся додому — на плиті той самий суп, розмови одні й ті ж, в основному про роботу. Я почав помічати, що Олеся вже не та, якою була раніше: з’явилися зморшки, зайва вага, та й в інтимному житті щось не ладналося. Мені хотілося чогось нового, живого, і я почав частіше чути відмову, ніж того хотілося.
І тоді на горизонті з’явилася вона, Валерія, колега по роботі. Їй було всього 30 років, молода, приваблива, завжди з блиском в очах. Вона часто запрошувала мене на каву, приносила шоколадки, і ми багато балакали на різні теми. Я навіть став спеціально брати нічні зміни, щоб більше часу проводити з нею. Здавалося, навіщо мені повертатись додому, коли є така щира підтримка поряд? Наші стосунки швидко переросли у роман, і я вирішив завершити свій шлюб з Олесею. Ми розійшлися спокійно, без скандалів. Вона лише тихо сказала: «Я давно все знала», коли я збирав речі.
Але діти мене не пробачили. Син заявив, що я для нього більше не батько і що я вчинив підло. Вони не хотіли бачити мене щасливим з іншою жінкою. Жив я з Валерією у її однокімнатній квартирі, разом з її сином від першого шлюбу. Колишній чоловік рідко допомагав матеріально, і я не міг сказати, що налагодив з хлопчиком добрі стосунки. Він був некерований і грубий, варто було йому чогось не дати — починалися істерики та бунти. Коли я робив зауваження, чув у відповідь: «Ти не мій батько, не командуй». Валерія завжди його захищала, нагадуючи мені, що я тут чужий.
Згодом Валерія оголосила, що вагітна. Я подумав, що це зблизить нас, але стало лише гірше. Вона почала наполягати на купівлі нової квартири, адже нам тут буде тісно. Ми взяли кредит, і тепер я по вуха в боргах, намагаючись сплатити за трикімнатну квартиру, хоча зарплата лікаря у мене не така вже й велика. Часто почав згадувати Олесю. Вона була чудовою дружиною. Тепер мені все одно на її зморшки та зайву вагу. Я згадую, як смачно вона готувала, який порядок був у домі, як вона завжди підтримувала мене у скрутні моменти, вірила в мене та називала найкращим чоловіком.
Зараз я почуваюся ніким. Діти не спілкуються зі мною, і я не знаю, до кого звернутися по допомогу. Олеся переїхала до Канади до родичів, працює у лікарні та знову вийшла заміж. Діти теж переїхали до неї, мешкають тепер в Оттаві. Я дізнався про це від сусідки, коли прийшов до нашої колишньої квартири – виявилося, її продали, і мені ніхто нічого не сказав. Тепер я не знаю, що робити далі. Жити з Валерією я не хочу, але у нас спільна дитина. А у Олесі нове життя та новий чоловік. Вона мене більше не прийме, а діти про мене забули. Як мені повернути довіру та любов Олесі? Я вірю, що ніколи не пізно виправити все. Я готовий заради неї вирушити хоч на інший кінець світу.
