Того дня мені здавалося, що все в моєму житті йде гладко. Мій чоловік, найкраща подруга, син, і його дружина Олеся зібралися у нас дома. Лише наша дочка не змогла приїхати. Коли ми сиділи на терасі, розмова зайшла про наш приватний будинок, і я розповіла про наші плани щодо його продажу. Метою було купити квартиру для моєї доньки, яка у свої 36 років усе ще жила з нами та переживала труднощі в особистому житті. Незважаючи на всі спроби допомогти їй знайти партнера, вона залишалася самотньою і дуже засмучувалася з цього приводу.
Ми з чоловіком вирішили підтримати її, купивши їй квартиру, оскільки її зарплата на державній роботі була скромною, а майбутнє – невизначеним. Однак ми не були матеріально забезпечені, тому планували продати свій будинок, взяти іпотеку на суму, що залишилася, і переїхати в будинок моєї свекрухи. Чоловікові довелося відкласти вихід на пенсію, а я знайшла б додаткову роботу, щоб звести кінці з кінцями. Під час цієї розмови моя невістка Олеся раптом запитала : чому ми не враховуємо житлові потреби нашого сина?
Вона вказала на те, що він живе у квартирі, подарованій їй батьками, маючи на увазі, що мій син нічого не привніс до їхнього шлюбу. Ця заява видалася мені несправедливою: мій син багато працював і був гарною людиною, але йому просто не пощастило стати власником квартири. Поведінка Олесі здавалася недоречною, ніби вона розглядала шлюб у термінах “моє і твоє”. Мене пригнічувала її думка. Наше рішення допомагати дочці було нашим вибором, і я вважала, що Олеся несправедливо коментує його. У майбутньому, по можливості, я маю намір допомагати і синові. Але поки ми зосередимося на дочці, яка найбільше потребує нашої підтримки.
