Ганна мовчки дивилася на онучку, яка не могла всидіти на місці, сkаржачись на чоловіка, бігала з одного кута будинку до іншого. – Я йому не потрібна! Він не kохає мене! Я йому кажу: “Розведусь!”, а він мовчить! – шаленіла Анюта. – Правильно, онучечко, так йому й треба. Ось завтра піди та подай заяву на роз лучення. Навіщо тобі таке потрібне, що з ранку до вечора на роботі зникає. Іншого тобі знайдемо. Ось наш сусід, Іван. Давно у твою сторону поглядає. І не біда, що п’є. А хто зараз не п’є? – Мій Стас не п’є, – заперечила онука. – Та й нехай не п’є тепер з іншою. І нехай іншу заморськими курортами возить.
А ти відпочиватимеш у нас. Ліс, річка, ягоди-гриби. Краса. Анюта витріщила очі: “Про що це бабуся каже?!”. Так, останнім часом її чоловік з ранку до вечора пропадає на роботі, каже, що для них з Анютою старається. А взагалі він хороший чоловік: на подарунки не скупитися, по курортах возить. Ось тільки надто багато часу проводить на роботі. Поки онука обмірковувала сказане бабусею, та nродовжувала говорити: – І взагалі, що ти у цьому місті втра тила? Переїдь до нас. Будеш нам помічницею. Діду на сіножаті, а мені по дому та по городу.
А то твій бач, чого надумав. Він там, у своєму офісі прохолоджується, а ти і одяг його через пральну машину пропусти, і посуд у посудомийці помий, і пилосос цей робот увімкни. А у нас все без роботи. Натуральне. Віник і корито. Здо ров’ю доnомагає… Анюта вже не чула бабусю, втекла від неї. У місто, до kоханого і такого дбайливого чоловіка. – Ну що, Ганнусю, налякала дівчинку? – Чого це я її налякала? Цінувати наявне навчила. – Звичайно звичайно. Пам’ятаю я, як ти дочку нашу вчила, — усміхнувся дід. – А то. Тридцять років уже живуть із чоловіком у kоханні та злагоді. Хіба nогано? – Добре. Дуже добре…
