12-річний школяр плакав на вулиці, а люди навіть не помічали його. Я вирішила підійти у дізнатися у чому справа.

ИНТЕРЕСНАЯ ЖИЗНЬ
Advertisements        

Прекрасного весняного ранку, коли я йшов на роботу, я натрапив на 12-річного хлопчика з рюкзаком, який плакав під час прогулянки. Я помітив, що люди довкола або ігнорували його, або просто дивилися на нього з побоюванням, але ніхто не хотів до нього підійти. Будучи трохи стурбованим, я вирішив підійти до хлопчика і спитати, в чому річ. — Чому ж ви плачете, юначе? — спитав я з усмішкою і спокійним голосом.

 

Advertisements        

Хлопчик глянув на мене заnлаканими очима і сказав: — Я сьогодні рано пішов до школи, але вона закрита, і заняття скасували. Я нічого не чув про це, і мені довелося рано встати просто так. Мої мама та тато на роботі, а ключі я залишив удома. Я не можу їм зателефонувати, бо мій телефон розрядився. — Не хвилюйся, ми в усьому розберемося. Тобі не варто так плакати. Ти ж уже дорослий, — сказав я, намагаючись його втішити, — ти пам’ятаєш номер телефону своїх батьків? — Не пам’ятаю, — відповів він. — Може, він у тебе десь записаний? — припустив я. Хлопчик похитав головою, і його очі знову почали сповнюватися сльозами. Я спробував його заспокоїти, сказавши, що ми вирішимо цю ситуацію.

 

Я сказав йому, що працюю недалеко і ми можемо піти туди, щоб зарядити його телефон. Він погодився і ми пішли до мене на роботу. На щастя, я мав зарядний пристрій, що підходить для його телефону, і я відразу ж підключив його. Я подзвонив його батькам, які були здивовані моїм дзвінком, і вони подякували мені за допомогу. За півгодини приїхав батько хлопчика і забрав його додому. На роботі ми з колегами довго обговорювали цю ситуацію, жартома називали мене нянькою. Але це коштувало того, щоб знову побачити посмішку цього хлопчика. Жа ль тільки, що до мене ніхто не здогадувався йому доnомогти.

Advertisements