Нещодавно мені син дзвонить. Каже, придивися за онуками тиждень, ми з дружиною їдемо у відпустку на море. Виходити, на море і без дітей рідних. Ну я йому все нагадала. Що з того дня, як він вирішив одружитися в 20 років, після того як університет ще не закінчився. Ось саме з цього дня він вже самостійний хлопець. Я йому нічим не зобов’язана. Він захотів сім’ю і дітей, значить, сам може впоратися з ними. Я могла йому віддати квартиру одному, але батька не стало. Так що прожити мені було на одну пенсію важкувато. Тому квартиру, я здала в орен ду. До того ж він вже дорослий, майже 30 років вже.
Діти у нього маленькі ще, старшому три, молодшому півтора року. Він взагалі уявляє, як я з ними буду сидіти? Я, адже, вже не молода, і батька давно вже немає з нами. Діти у нього метеори, все встигають скрізь кликати. За ними не реально. На підстраховці стояти постійно спина не дозволяє вже. Та й якщо згадати, за ці роки після одруження їм доnомагали свати. Квартиру подарували молодим, синові моєму машину, влаштували його на роботу. Зараз ще й з онуками доnомагають. Я тут причому, вісь нехай до них їхати. Сиділи ж з ними до, нехай і зараз дивуватися.
На дачу нехай з’їздять з ним, побігають там. Подруга моя мене засудила, сказала, що я неправильно роблю. Ось як я з ними зараз, так і смороду зі мною в старості. Мовляв, в старості мене обовязково мої вчинки відгукнутися. Ніхто, бачте, мені склянку води не подасть. Так вже старість настала, нікого поруч не бачу, тільки коли знадобилася подзвонили. А я вважаю, що повага до батьків в старості не винна куnуватися. Адже я йому життя подарувала, виховала його. А далі нехай сам зростанні, стає самостійним. Не подобаються мої способи вихування-не спілкуйся. Живи зі сватами.
