Ліkарі порадили щодня не менше 30 хвилин ходити пішки. Неспішним кроком. Ось я й крокую. Якось, повертаючись після чергової своєї ходьби, помітив дівчинку, що nлакала, – школярку. Багато хто проходили повз, напевно, думали, що дівчинка плаче через погану оцінку. І поспішали у своїх справах далі. Мені ж поспішати нема куди. Ось і надумав підійти до дівчинки. А по дорозі вирішив здивувати її фразою з мультфільму мого дитинства, щоб відвернути її від сліз. – Це ти ревеш, чи це я реву? – Запитав, підійшовши до неї. – Я реву, – відповіла дівчинка. Не знаю, чи дивилася вона мультфільм про “Карлсона і Маля”, але відповіла точно по тексту. Вирішив продовжити мультяшний діалог:
– А я не реву, – повідомив їй очевидну істину, і вирішив, що пора вже й з образу Карлсона виходити, тим більше дівчинка вже дивилася на мене зацікавлено. – І на честь чого nлаче юна леді? – спитав я, приміряючи образ джентльмена. – У нас останній урок скасували, – зітхнувши, але вже без сліз, – розповіла вона. – Мама на роботі, бабусі вдома нема, а мій телефон розрядився.
– І ти через цю дрібницю вда рилася в сльо зи, – так, образ джентльмена на мені не прижився. – Ділов-то. Я витяг свій телефон. – Мамин чи бабусин номер пам’ятаєш? – Запитав я, простягаючи їй свою “дзвонилку”. – Так, – відповіла вона і швиденько набрала бабусю. Виявилося, та відійшла в магазин і незабаром прийде. Ми ще трохи постояли, побалакали. Дівчинка вже посміхалася. Дочекалися бабусю та розпрощалися. Усього потрібно зупинитися і поцікавитися причиною сліз. Жодних зусиль. Але на душі, від посмішки дівчинки, стало світліше.
