Ми з мамою жили у бабусі. Але про мене дбала лише бабуся. У мами на думці були тільки п’я нки та гулянки. Коли мені виповнилося п’ять років, мати привела додому чоловіка. Ну, як чоловіка, вони не були офіційно зареєстровані. Співмешкали. Через рік мамин хахаль, відчувши себе господарем у будинку, зажадав здати мене до дитб удинку. Мама була з ним згодна. У відповідь бабуся прогнала з дому і його, і свою дочку, яка дратувала її своєю поведінкою. – І щоб я тебе тут більше не бачила! – кричала вона на дочку. У бабусі була владна вдача.
І мама зникла з нашого будинку. Зі мною бабуся була дуже ласкава. Допомагала мені із виконанням домашніх завдань, навчала вести домашнє господарство. Загалом вкладала в мене всю душу. Я закінчила школу, закінчила університет, влаштувалась на хорошу роботу, отримувала немаленьку зарплату. На той час бабуся зах воріла. Я доклала всі сили та можливості, щоб вилікувати бабусю. Але… Бабусі не стало. Якби не мій наречений, я б, напевно, збожеволіла від горя і туги. Минув час, затих і біль по коханій бабусі. А за два місяці на порозі моєї квартири з’явилася моя мама.
– Половина квартири моя! – Заявила вона. – Як би не так! Бабуся передала мені всю квартиру по дарчій. Тобі тут немає місця! – відповіла я. – Я звернуся до суду! – Жоден суд не підтвердить твоїх прав. – Доню, ну невже ти залишиш рідну матір без да ху над головою, – почала лити крокодилові сльози ця жінка. – Знайди собі чергового хахаля, задля якого погодишся відправити дочку до притулку. Нехай він забезпечить тебе дахом! – відголила я жінку, яка нар одила мене. Більше я родичку не бачила. І нехай кумушки балакають що хочуть, але я впевнена, що вчинила правильно. І я знаю, бабуся схвалила б мій вчинок.
