Микиту виховували бабуся з дідусем. Своїх батьків хлопець майже не пам’ятав – одні нечіткі фрагменти, шматки з пам’яті… Виріс він з бабусею та дідусем. Про батька Микита знав, що він потрапив в ава рію, і його не стало, а про матір довго нічого не знав, сліпо чекав на неї, поки одного разу на чергове запитання про те, де мама, бабуся не дала волю емоціям і не сказала: – Звідки ми можемо знати, де твоя мати? Мабуть, у кучугурі якомусь замерзла… хто її знає, цю п’яницю?! Микита не міг у це повірити, але його заспокоїв дідусь, сказавши, що вони з бабусею завжди будуть поряд і ніколи не залишать його. Майже так усе було. Незабаром Микита одружився, відкрив власний ресторан, який невдовзі став найкращим у місті, а коли в нього наро дився син, назвав на честь діда Анатолієм.
Микита був вдячний бабусі та дідові, адже саме завдяки їм він став тим, ким був, і якби не було їх та їхніх зв’язків у 90-х, він би, напевно, жив у орендованій квартирі з дружиною і копив би все життя на власне житло. У Микити все було чудово, тільки одна жінка без певного місця проживання постійно маячила перед його рестораном. Її навіть nоліція кілька разів звідти забирала, але на хабна була знову через день. Якось Микита побачив, як його офіціантка таємно годує жінку перед службовим входом до закладу. Щось у них трапилося, і бездомна жінка сказала: – Нічого, доню, поки є хліб і вода, все не бі да. – Що ви сказали? – не стримав свого здивування Микита. – Ой, вибачте, – офіціантка мало не крикнула від несподіванки, – я все поясню.
Я не краду їду, я її з дому приношу. – Що ви сказали? – Микита знову звернувся до бездомної. – Є приказка така, “Поки є хліб і вода, все не біда.”, – пояснила жінка, – мало хто її знає … Не лайте дівчину, вона хотіла мені доnомогти. Ви мене більше не побачите, не хвилю йтесь. З цими словами жінка встала, щоб піти, але Микита запросив її до свого кабінету і сказав приготувати їй щось, поки вони поговорять. – Як ви опинилися на вулиці? – Запитав чоловік. – Ой, синку, історія довга… Я вийшла заміж з любові. Ми з чоловіком дуже любили один одного, а от його батьки мене одразу не злюбили… були вищими за статус. – Як вашого чоловіка звали? – не стримався Микита. – Антон… але недовго мені судилося насолоджуватися любов’ю чоловіка…
Коли нашому синові було 2, чоловік розбився на машині… – А сина як звали? – Микито, мій Микитко … – Так, а далі… далі що трапилося? – А далі… я сподівалася, у такий складний період свекри підтримають мене, адже крім них у мене нікого на світі не було, я ж сирітка… Свекор мав добрі зв’язки у місті. Він повісив на мене крадіжку грошей із магазину, де я працювала, мене посадили на 2 роки, позбавили батьківських прав, житла, всього, що я мала… і до сина ніколи більше не дозволили наближатися… – А… як вашого свекра звали? – Запитав Микита, мало не nлачучи. – Анатолій Сергійович. Це ім’я я ніколи не забуду, – відповіла жінка, опустивши очі на підлогу. Микита став перед бездомною жінкою на коліна, вибачався за те, що весь цей час відганяв її від ресторану, а потім розповів усі жінці. Нарешті, через 30 років матерь з сином знайшли один одного. Вони довго nлакали, обійнявши один одного. Тепер мати Микити мешкає з ними. Вона чудово ладнає з невісткою і доnомагає молодим з дитиною.
