Ми з Дімою одружені рік. Свого поки що нічого не нажили. Живемо на орендованій квартирі. Ми обидва фрілансери: я художник, мій чоловік блогер. Самі розумієте, що заробітки у нас не є стабільними. У добрий місяць ми на двох “піднімаємо” чотириста тисяч, у поrаний – що найменше сто тисяч. “Надприбутки” ділимо на дві частини, одну відкладаємо на банківський рахунок, другу у вигляді передоплати віддаємо господарям квартири. Щоб у разі чого не залишитись без житла. Про власне житло чи якесь майно не думаємо. Задоволені тим, що є. Тому свекруха вважає нас неробами. І наводить нам приклад для наслідування свого старшого сина Петра.
– Подумайте про майбутнє! Ось Петя із дружиною вже закрили іпотеку. Тепер у них своя квартира! – А ось Петя купив уже другу машину. Коротше, при кожній нагоді, вона вихваляє Петра та його дружину, як зразок сім’ї та успішного життя. І лає нас, як нероб, які не бажають вчитися, працювати, брати іпотеку, наро джувати дітей. – Маріє Іванівно, – не витримала одного разу я, – нам із Дімою по двадцять вісім років. А вашому старшому синові вже сорок. Ось коли нам буде по сорок, і в нас нічого не буде, тоді й висувайте свої претензії. А зараз говорити нема про що.
Після цього до моїх “rріхів” додався ще один – виявляється я “обізвала Петеньку старим”. Не перестаючи лая ти нас із Дімою, свекруха по допомогу звертається лише до нас. До Петра чомусь не звертається. Одного разу, коли терпіння Діми, вкотре скінчилося, він рикнув на матір: – Якщо Петя з дружиною такі гарні, а ми такі поrані, то чому за допомогою ти звертаєшся до нас, а не до нього? І чому ти приїжджаєш у гості до нас, а не їдеш до них? На що Марія Іванівна, не моргнувши оком, нарікала: – А от Петенька ніколи не висловився б у такому тоні!
