Я часто гуляю у парку неподалік мого будинку. Там живе зграя бродячих собак. Живуть мирно, нікого не чіпають. Тільки чужих псів ганяють із парку. Жалісливі тітоньки регулярно підгодовують їх залишками зі свого столу. Якось став свідком такої сцени. Мамочка захоплено балакає по телефону, а її син, років трьох-чотирьох, підійшов до величезного, бродячого собаки і ручками тріпав того за ніс. Очевидно псу це не подобалося, але це ж малюк. Ось він і терпів. Мамочка, помітивши цю картину, кинулася на допомогу синові, але собака попереджувально загарчав – “Не підходь!”.
Такий самий рик був у відповідь на мою спробу наблизитися. Що робити?! Малюк у нього прямо перед носом. Якщо спровокуємо пса, то він може наnасти на дитину! – Мам! Давай заберемо його! – крикнув хлопчик мамі і погладив собаку по голові. Пес від такої ніжності на мить оскаженів, потім кинувся в кущі. На кілька хвилин. Але й цього мені було достатньо, щоби закрити собою хлопчика. А ще за кілька секунд мені стало соромно за вчинок. Пес повернувся з кісточкою в зубах. Він частував свого нового товариша! Минуло місяці зо три.
Я, як завжди, прогулювався парком. Раптом помітив собаку. Розмірами та забарвленням він нагадував того собаку, з історії з хлопчиком. Але, на відміну від того, цей явно був домашнім. Чистий, причесаний, ситий. При наморднику та нашийнику. “Що стало з тим дворнягом? Здох чи бігає десь?” подумав я. Згадавши ту історію, мені стало соромно. Собака поділився з хлопчиком своєю заначкою, кісткою, а ми навіть поїсти їй нічого не принесли. – Кучеряш! Кучеряш! Ти куди пропав?! Ми тобі сосисок принесли! – почув я дитячий крик. То був той самий хлопчик. І той самий пес. Того дня вони знайшли одне одного. Кожен із них придбав вірного друга.
