Ми з дружиною живемо в квартирі, залишеної мені бабусею. Все б добре, якби не “веселі” сусіди. У них мало не цілодобово включена голосно музика. Коли ми тільки переїхали жити в бабусину квартиру, то бігати до них доводилося щодня. Просити, щоб зробити звук тихіше. І вони відразу ж зменшували звук. Ладно якби ця какофонія тривала до одинадцятої вечора. Але ж і вночі від неї спокою немає. А нам же з дружиною з ранку на роботу, треба виспатися. Ну ладно їм плювати на сусідів. Але ж у них дворічна дитина. Він же отримає, точніше вже отримав, нервовий тик. Це божевільне бум-бум-бум і дитячий рев чуються з їх квартири постійно.
Становище погіршилося після того, як я викликав nоліцію. Мені просто набридло щоразу бігати до них і просити зробити музику тихіше. Отримавши прочухана від наряду nоліції, сусід прийшов до мене розбиратися. Сказав, що вони вже майже закінчували свято і збиралися вимкнути музику, коли до них прийшла nоліція. Через це свято у них зіпсований, а діти налякані. Він прямо звинувачував мене в тому, що сталося. – Ну ми ж нормально контактували. Навіщо треба було в nоліцію стукати? – завершив він свою обвинувальну промову. – Це, по-твоєму, нормально, якщо замість того, щоб відпочивати після роботи, я повинен бігати до тебе і просити зробити музику тихіше?
Коротше, ми ні до чого з ним не домовилися. Музика продовжувала грюкати, а після моїх звернень вони ще й додають звук. По ліція умила руки. – Розбирайтеся самі, – відфутболили вони нас. З квартирою бабусі у мене пов’язано багато радісних дитячих спогадів. Продавати і переїжджати я не хочу. Але дружина наполягає саме на цьому. Нервове напруження від сусідського шуму призводить до частих сварок у нашій сім. Дружина зривається з будь-якої дрібниці.
