Я завжди нер вувала, коли батьки сва рилися, адже і татові і мамі після цих свароk ставало поrано. Вони не кожен день лая лися, але приблизно кожен тиждень. Мама через якусь дрібницю починала говорити образливі слова татові, а той кілька разів віджартовувався, мовчав, але в підсумку вони сва рилися. Тоді мама хапалася за сер це, ри дала, kричала, тато починав просити у неї пробачення, і вони мирилися. На наступний день після свароk мама бувала активною, з хорошим настроєм, а тато впадав у деnресію на пару днів. Він постійно мовчав, приходив з роботи і без телефону або телевізора просто лежав на дивані, думав, тільки після цього вечеряв.
Так повторювалося багато разів, з кожним разом татові ставало все rірше після свароk і одного разу він просто не прокинувся. Мама дуже важко перенесла це: «Тепер ми залишилися вдвох, повинні піклуватися один про одного!» – говорила вона дочці. Через півтора місяці мама почала точно так само сва ритися зі мною. Точно такими ж словами, знову приблизно раз в тиждень і їй ставало поrано. Я просила пробачення, не розуміючи навіть, за що, та все згладжувалося. Але на наступний ранок після сварок у мене не виходило вставати в школу. Я лежала годину, півтори, і відчувала відсутність сил, потім ледве вставала і з запізненням йшла в школу. Після третього разу мама стала водити мене по ліkарях, але я була абсолютно здорова.
Ліkарі не розуміли, що за слабкість у мене була. І ось настав час поступити у вуз. Я пройшла на бюджет і зібралася переїхати в інше місто. Пам’ятаю, мама і тоді лая лася, не хотіла залишитися одна, але мені було вже 18. Я оселилася в гуртожитку, знайшла собі друзів, розпочався навчальний рік, і студентське життя почало кипіти. Я відчувала себе дуже добре, нападів слабкості у мене давно не було. Але одного разу, повернувшись у гуртожиток, біля входу я зустріла маму. Я не впізнала її, поки вона не покликала мене. Вона виглядала як старенька. – Мамо, що з тобою? – Я ж казала, не їдь. Ти залишилася у мене одна, я без тебе не можу жити. Не хочу нічого слухати, кидай все і повертайся якщо я тобі хоч трішки дорога.
– Ні, мамо. Ти молода і сильна. Ти зможеш дочекатися мене. Я отримаю диплом і тільки тоді повернуся. А на канікулах приїду в гості. – Я не доживу до цього, – мама підвищила голос. – Слухай, – я зібрала сили і висловила їй, – я нічим не винна перед тобою. Навчання кидати не збираюся. У мене є своє життя. Мама поїхала назад. А на зимових канікулах, коли я повернулася в рідне місто, мама виглядала молодше за мене. Вона ніби розцвіла. Коли я зайшла у велику кімнату, все зрозуміла. – Здрастуйте, – ледве вимовив чоловік, піднявшись з дивана, – Едуард Михайлович. Вибачте, я сяду, а то якось слабо себе почуваю.
