Знайомитись на вулиці – це непристойно? – Дівчино, давайте познайомимося, – почувши ці слова, я пішла աвидше. – Дівчино, ну зачекайте, будь ласка. Дозвольте познайомитися з Вами, – я пішла ще швидше. Ліворуч мене наздогнав молодий чоловік, мого зросту, з малосимпатичним обличчям. “Ще й страшний! І звідки він звалився на мою голову?!”, – подумала я. – Пропоную пройтися парком! Погода чудова. Я вже наближалася до станції метро. – Не позбавляйте мене шансу дізнатися Ваше ім’я! Будь ласка.
Я повернулася до нього обличчям, бажаючи грубо відмовити, але побачивши його очі, на мить затнулась. – Добре, у вас півгодини, – сказала я і подумала – “Телефон все одно не дам!” За півгодини, на прощання, я продиктувала йому свій номер… Наступного тижня він дзвонив мені щодня. Домовилися зустрітися у суботу. – Де розважатимемося? На ковзанах покатаємось, чи кулі в боулінгу покатаємо? – уточнив у мене Стас. – Я не вмію кататись на ковзанах. – Отже йдемо на ковзанку. Годину він мене навчав основ кроку на ковзанах. Я навчилася стояти і навіть трохи кататися. – Чіпляйся до ременя. Прокачу тебе, – запропонував Стас.
На деякий час ми з ним перетворилися на паровозик та вагончик. Було весело. Прокатавши кілька кіл Стас почав гальмувати. Але я гальмувати не вмію. Цей урок ми ще проходили. Мої ковзани прослизнули між його ногами, я лягла на спину, і, оскільки, я вчепилася в його ремінь мертвою хваткою, то потягла його за собою. Точніше він. Стас сів мені прямо на обличчя. А металева бляшка його джинсів вдарила мене в око… На роботу я вийшла, як завжди, розфуфирена до не можна. До мого вигляду додався фіолетовий бланш під оком. Колеги були захоплені: і від мого зовнішнього вигляду, і від моїх пригод… За два роки я вийшла заміж за Стаса. А ще за два роки наро дила двох чудових хлопчиків…
