– Доктор, врятуйте мене! – в кабінет похилого психіатра увірвалася красива дівчина. – Я божеволію. Мене переслідує приведення! – Сідайте! – гримнув ліkар. По своєму великому досвіду він знав, що таким різким тоном можна на час заспокоїти пацієнта. Дівчина вnала на стілець. – Розповідайте, – вже спокійним тоном сказав він. – Мене переслідує приведення, – тремтячим від страху голосом почала дівчина. Потім почала благати, – Доктор, а можна я поруч із вами сяду. Я його бо юся.
– Ну пересідайте. В дитинстві головою не втікали? – запитав лікар, коли дівчина пересіла. – Ні. – І давно вас переслідує приведення? – Місяць. – А ночами воно до вас приходить? – Ні, тільки вдень. І тільки на вулиці. А як обернуся – зникає. Раптом відчинилися і зачинилися двері. – Ось. Це воно. Там за дверима. – Заверещала дівчина. – Як виглядає? – Високий, худий, у чорному пальто, і в чорному капелюсі. Доктор виглянув за двері. На свій подив побачив високий силует у капелюсі на тлі вікна.
Двом одне і теж ввижатися не може. А значить… Ліkар рішуче підійшов до незнайомця, схопив того за руку і потягнув у свій кабінет. – Матуся, – промямлила дівчина, побачивши “приведення”. – Він? – Він. – Ти хто такий?! – запитав ліkар у “приведення”. – Чому переслідуєш дівчину?! – Антон я. Подобається вона мені. – А чому не підійшов, не представився? – Соромлюся, – відповів хлопець. – Дурень! – дівчина вискнула. – Ти трохи до nсихлікарні мене не довів! – Ну вибач, будь ласка! Я не хотів. Ти мені дуже подобаєшся! – Тебе як звати, красуне? – запитав ліkар у дівчини. – Ніна, – відповіла та. – Так, діти мої. Я вас благословляю! Тепер ви знайомі і, давайте, валіть звідси, розбирайтеся зі своїми амурними справами зовні. А мене хво рі чекають…
