Я щасливо одружений вже понад два десятиліття. Всі ці роки ми жили у мирі та взаєморозумінні, поділяючи обов’язки на роботі та вдома. Ми маємо доньку Галинку, якій нещодавно виповнилося 18 років, і вона вступила до університету. Ми ніколи не були багатими, але жили безбідно. Наша дочка мала пристойний одяг, і ми щорічно відпочивали на морі.
Окрім міської квартири, у нас є дача з городом та невеликим фруктовим садом. Наше селище невелике, в основному заселене дачами. Нещодавно наш сусідній котедж змінив господаря, і до нього в’їхала заможна жінка. Вона їздила розкішною іномаркою, затіяла великий ремонт, прилаштувала до котеджу ще один поверх, нібито для періодичних вечірок. Моя дочка познайомилася з нею і одразу ж зблизилася. Але ця жінка почала забивати їй голову думками про те, що вона має покинути нас, стверджуючи, що у нас “погана аура”. Коли на неї натиснули з цього приводу, вона сказала моїй дочці: -Якщо ти не поїдеш від батьків, то завжди будеш бідною, як вони!
Найбільш несамовитим було те, що Галинка, схоже, погодилася з тим, що ми були бідними. Ми завжди робили для неї все можливе і чути такі слова було як ніж у серці. У нас немає розкішних машин чи великих будинків, але ми пристойно заробляємо і можемо дозволити собі гарне життя. Мій дружина, не витримавши отруйного впливу цієї жінки, виступила проти неї, що викликало скандальну сцену, в ході якої вона голосно назвала нас “жалюгідними жебраками” – і пішла у свій будинок, грюкнувши дверима.
